Беккаріа Чезаре Бонсана

(1738–1794) — італійський кримінолог, економіст та літератор. Беккаріа народився в Мілані в заможній шляхетній родині, що походила з Павії, і мав ледачу вельможну вдачу. Сильний вплив справили на нього просвітницькі (див. Просвітництво) ідеї П’єтро та Алессандро Веррі, головних фундаторів реформаторського руху в Ломбардії. Разом із ними він заснував Академію кулаків (Accademіa deі Pugnі, 1762) та працював у міланському часописі «Кав’ярня» («Іl caffeґ», 1764–1766). Спонукуваний П’єтро та Алессандро, який працював наглядачем у міланській в’язниці, Беккаріа пише у спіробітництві з ними головну свою роботу «Про злочини і покарання» («Deі delіttі e delle pene», 1764). Вона швидко стала класикою культури доби Просвітництва. Перекладена на французьку (1766) та англійську (1767) мови, ця книжка дістала схвалення Вольтера, Дідро, Блекстоуна, Бентама, Джефферсона, а серед інших і Катерини Великої, і таким чином вплинула на рух за реформування системи покарання, зокрема за заборону смертної кари та тортур. У 1768 році Беккаріа отримав особисте крісло професора «камеральних наук» у Палатинській школі в Мілані. Курс його лекцій, прочитаний у 1769–1770 роках і видрукуваний посмертно, дав декому привід проголосити його італійським Адамом Смітом через схожість їхніх поглядів на принципи поділу праці та визначення заробітної платні. Проте більшість економічних концепцій Беккаріа стоїть ближче до вчення фізіократів (Див. фізіократія). Він був палким прихильником Руссо і його листи були сповнені проторомантизму на кшталт «Нової Елоїзи», чий вплив спонукав його відійти від жорсткого утилітаризму і більше поціновувати глибину і природність індивідуальних почуттів. Головна праця Беккаріа – це, безперечно, «Deі delіttі e delle pene». Секрет її успіху полягає в поєднанні багатьох теоретичних напрямів Просвітництва, представлених у роботах таких відомих мислителів, як Монтеск’є, Гельвецій і Руссо. Славетна передмова до цієї книжки стала маніфестом руху, що піклувався про поліпшення добробуту людства, водночас прагнучи до створення науки про суспільство. Беккаріа починає з договірної теорії походження суспільства, доводячи, що окрема людина жертвує на користь політичної спільноти лише стільки своєї свободи, скільки «цього було б достатньо для того, щоб спонукати інших захищати її» (p. 13). Розвиваючи попередні положення Гельвеція і П’єтро Веррі, він окреслює свою мету в утилітаристських термінах, таких як забезпечення «якнайповнішого щастя для якнайбільшого числа людей» (р. 9) (Див. утилітаризм). Однак договірна основа суспільства на противагу простому застосуванню будь-яких методів задля здобуття якомога більшого щастя для всієї спільноти надає людині і певні права, а тому Беккаріа не може вважатися утилітаристом у класичному розумінні Бентама, бо «якщо закони дозволяють, щоб за певних обставин людина переставала бути «особою» і ставала «річчю», тоді свободи немає» (р. 50). Він підсумовує свої вимоги в загальному формулюванні: «Покарання не може бути актом насильства... проти окремого члена суспільства, воно має бути публічним, негайним і необхідним, найлегшим з усіх можливих для даного випадку, співвідносним зі злочином і визначеним законами» (р. 104). Виходячи з цього, він засуджував тогочасні методи катування, калічення та смертної кари і закликав до введення більш гуманної системи ув’язнення. Варто зауважити, що він не вважав покарання ані засобом перевиховання злочинців, ані просто способом залякування.