Лукач

(Лукач Дьордь1885-1971) — Угорський філософ і літературний критик. Син багатого банкіра, Лукач (Lucacs) народився в Будапешті. Він закінчив Будапештський університет у 1906 році, потім вчився з Goerg Simmel в Берлніському Університеті (1909-10 рр.) і з Максом Вебером (див. Вебер)в Хайдельберзі (1913-14 рр.) З юнацтва його приваблювали неоромантичні антипозитивістські погляди, які домінували на зламі століть. Незважаючи на свою зневагу до буржуазної культури, він відсахнувся від грубого матеріалізму і класичного марксизму; але співчуваючи Російській Революції, він несподівано приєднався до Комуністичної партії Угорщини і був комісаром освіти в часи нещасливої Угорської Соціалістичної Республіки 1919р. Після її падіння Лукач емігрував до Відня, де написав багато теоретичних есе, які у 1923 р. були видані книгою під назвою Geschite und Klassenbewnsstsein (“Історія і класова свідомість”). Ця праця, яку вважають Лукачовою magnum opus, заклала підгрунтя відродженню марксистської філософії, яке спостергається в останні роки. Відбиваючи ранній етичний ідеалізм Лукача “Історія і класова свідомість” намагається “регегельянізувати” марксистську думку, знову відкрити силу суб’єктивного фактора і піддіти критиці тих, хто, споряднюючи марксизм з фізикою, перетворили цю доктрину на одну з форм еволюційного позитивізму. Трішки дивно, що книга накликала на себе гнів більшовиків, які офіцйно засудили її її на п’ятому конгресі Комінтерну в 1924 р. Цей відгук не похитнув ставлення Лукача до комунізму. Будучи засланим у Сталінській Росії у 1933, він відмовився від деяких своїх основних позицій. Це був приклад самокритики, повторений ще у декількох випадках. У пост-сталінський період Лукач періодично брав назад або змінював зміст цих публічних відречень, що призвело до деякої плутанини стосовно того, що не є його справжнім переконанням в будь-якому випадку, “Історія і класова свідомість” залишається його найбільш грунтовною і впливовою філософською працею, де висловлюється суть ідей, які тепер визнають за “головне у Лукача (the essential Lucacs’). Критика класичного марксизму Лукачом базується на його гегельянському наголосі на творчій ролі людської свідомості (Див. Гегель). Він презирливо ставивися до натуралістичного матеріалізму, точно так як і до теорії “копіювання” знань, згідно з якого думка віддзеркалює готову емпіричну реальність, не підключаючи розумову діяльність. Так само не міг він визнати правильність заяви Енгельса (див. Енгельс) про те, що поведінка людини підкоряється незмінним діалeктичним законам, таким самим, як закони природи. Лукач висміював саму ідею “діалектики природи”, тому що вирішальне в означенні діалектики – взаємодія між суб’єктом і об’єктом – відсутнє у світі природи, який не включає в себе думку людини. Якщо дії людини вільні (не обов’язково через зовнішні стимули), то, з дозволу “вульгарного” марксизму (ст.68), соціалістичну революцію не можна вбачати як неминучий наслідок все глибших протирічь капіталізму. Лукач погоджувався, що ці протиріччя призведуть до “краху капіталізму” (ст.196), але він наполягав, що ніякий об’єктивний економічний процес не може сам по собі змінити масову свідомість: це вимагає енергійної ідеологічної боротьби. Але він не вбачав майбутнє таким уже чітко визначеним. Тому що він наслідував Гегеля і говорив, що історія має “внутрішню логіку”) (ст.15), яка штовхає людство до його “найважливіших”, наперед визначених цілей. Але Гегель бачив творця історії у сфері “Абсолютного духа”, в той же час як Лукач відкидав це як міфічну нісенітницю і натомість висував як Творця конкретну історичну силу – пролетаріат, представник найкращих прагнень людства. Він вважає, що “кінець кінцем пролетаріат переможе” і побудує комунізм (ст.43). “Царство свободи” не є, проте чимось, що ми передбачаємо на основі аналізу незламних економічних законів. Скоріше, воно є смислом історії, одвічним у природі людини, і воно настане завдяки свідомої діяльності людей (пролетаріату). Робітники, за Лукачом, пізнають світ тільки змінюючи його. На противагу наукової догмі класичного марксизму, знання і діяльність, теорія і практика збігаються. Заявляючи, що є об’єктивні історичні процеси, непідвладні людині, і що ми просто спостерігаємо й “обмірковуємо” їх, використовуючи методи наукового збору даних, марксисти, на думку Лукачa, просто не встояли перед найбільш сильною рисою буржуазної думки – “матеріалізацією”. Беручи початок у марксистському обговоренні “фетишизму товарів” (commodity fetishism), матеріалізація стосується процесів, у той час як продукти людської праці стають автономними “речами”, “даними” явищами, які керують людьми, очевидно, за непохитними законами. І суб’єктивно, й об’єктивно люди стають пасивними споглядачами, а не активними суб’єктами. Вони підкоряють свою дуже важливу творчість чужим безликим силам. Це дегуманізація особливо помітна в капіталістичних системах виробництва, де людська робоча сила стала ринковим товаром, обмеженим вузькими, повторюваними беззмістовними завданнями. Але, в кінцевому рахунку, внутрішня організація фабрики стає мікрокосмосом всієї структури капіталістичного суспільства, так як раціоналізація і спеціалізація проникають у всі сфери життя. В результаті маємо фрагментований світ з чахлими людьми, для яких єдність суспільства й історії стали незрозумілою. Це підводить нас до поняття “тотальності”. В розумінні Лукачa Марксів метод аналізу передбачає, що соціальнийісторичний світ – це єдине динамічне ціле, або “тотальність”, яка визначає та надає значення всім її частинам. На жаль, Лукачу не вдалося пояснити, як почати розуміти природу “тотальності”. Глобальне розуміння не може бути досягнуто за допомогою аналізу фактів, т.як значення окремих фактів розкривається тільки при зіставленні з (логічно первинним) “Цілим”. Він просто задовольняється припущенням, що пролетаріат як соціальний стан має особливу прозорливість. Володіння всезагальною істиною вимагає прийняти точку зору пролетаріату. Здається, це парадокс у теорії Лукачa: пролетаріат духовно покалічений капіталістичною матеріалізацією, але тільки пролетаріат може (і робить це) оцінити історію в усій її тотальності. Цього парадоксу не буде, якщо ми детальніше вивчимо його концепцію свідомості робітничого класу. Ця свідомість не є “ні сумою, ні середнім з того, що думають і відчувають окремі індивіди, які створюють цей клас”; вона, навпаки, є “ідеальним типом”, раціональним виразом їх “істинних” інтересів, за визначенням комуністичної партії (ст.51). Політична ортодоксія Lucacs’a знайшла свій відбиток і в його діяльності літературного критика. Його критика пропонує витончений захист “соціалістичного реалізму”. Для нього це не означає точне, демографічне відтворення кожноденної тотальності соціалістичного життя. Прогресивний митець повинен трансформувати індивідуальний досвід його характерів в образи універсальної значимості. Лукач також схвалює так званих “буржуазних” або “критичних реалістів” (наприклад, Бальзак, Скотт), які показують, але не повністю розкривають суть конструктивних конфліктів чвого часу через опис особистої долі людей. Протиставленям реалізму є вся модерністська і avant-garde (авангардна) література: натуралізм, експресіонізм, сюрреалізм та ін. Об’єднує ці “декадантські” форми мистецтва згубний суб’єктивізм, який ніколи не робить спроби пов’язати особистий досвід з об’єктивним образом світу. Критики зазначають, що естетичні судження Лукачa дали прийнятне логічне обгрунтування сталінського деспотизму у сфері культури, і що його переконання у непогрішимості партії дійшло до виправдання відсутності будь-яких розбіжностей у поглядах. Звичайно, важко поєднати його непохитну відданість деспотичній політичній системі з його гуманістичним сприйняттям “людини як міри всіх речей” (ст.130).