Суарес Франсиско

(1548–1617) — іспанський філософ і богослов. Філософські погляди Суареса, провідного політичного філософа католицької контрреформації, на право і політику викладено в «Трактаті про закони та Бога-законодавця» (1612), що грунтувався на його лекціях, читаних в університеті м. Коїмбри, де він очолював кафедру богослов’я. Крім того, він досліджував проблему суверенної влади й опору тиранії в праці «Захист католицької та апостольської віри від помилок англіканських сект» (1612). Тут він виклав славнозвісну думку про те, що англійський народ як єдина спільнота, керована своєю конституційною владою, має право опиратися спробам короля-єретика Якова І змусити його скласти присягу на вірність. Політична філософія Суареса стала відгуком на дві практичні проблеми: потребу у виправданні боротьби Контрреформації проти войовничого протестантизму (Див. Реформації політична думка) і потребу в створенні теорії виникнення суверенних держав (особливо Іспанії – першої сучасної держави і глобальної імперії), їх відносин і їх підлеглості загальній юрисдикції папи римського. В обгрунтуванні своїх висновків він спирався на дві великі школи схоластичної політичної філософії – томізм (vіa antіqua, за Св. Фомою Аквінським) (Див. томізму політична думка) та оккамізм (vіa moderna, за Вільямом Оккамом). Оккамізм із його наголосом на індивідуальних, суб’єктивних правах і суверенній владі народу, або консиліаризмі, розквітнув у п’ятнадцятому – на початку шістнадцятого століття. Однак на початку шістнадцятого століття Франсиско Віторіа відродив концепцію Фоми Аквінського стосовно абсолютної монархії і природного закону як об’єктивного і раціонального стандарту права, у якій не було жодної згадки про суб’єктивні права. У середині століття ця точка зору перемогла на Трентському соборі, де була вироблена контрреформаційна ортодоксія. Хоча оккамізм нині дискредитовано, головним чином через його застосування протестантськими мислителями, Суарес не відхиляв його повністю, викладаючи свої позиції в світлі неотомізму. Це було міцною опорою для католицизму, особливо в Португалії та в іспанських провінціях Нідерландів; вироблена Суаресом концепція суб’єктивних прав надавала законного сенсу становленню комерційної діяльності, не підриваючи основ томістського вчення про верховенство позитивних обов’язків; крім того, католики самі вимагали права чинити спротив монархам-протестантам. Суарес прагнув поставити суб’єктивні права в залежність від природних прав таким чином, щоб позитивні обов’язки щодо справедливого розподілу залишилися первинними і природний закон не було зведено виключно до негативного обов’язку утримуватися від зазіхань на права інших (як це і справді робили під проводом Гуго Гроція і Томаса Гоббса). Протестантська Європа відкинула цю синкретичну політичну теорію, але вона надихала і продовжує надихати політичну теорію і політичну діяльність на Іберійському півострові й особливо в Латинській Америці. Теорія Суареса – це заснована на законі, або «правова» теорія, а природний закон усупереч Лютеру – це основа всіх людських законів і відносин (Див. закон). Послідовники Оккама стверджують, що природний закон є правильним і зобов’язальним, оскільки це Божа воля, – при цьому підкреслюється Його бажання; тоді як для томістів він є правильним і зобов’язальним тому, що це є думка Божа, – при цьому підкреслюється Його розум. Суарес поєднав обидві ці ідеї, твердячи, що зміст природного закону, так само як і будь-якого істинного закону, є раціональним і виходить із думки Бога, тоді як обов’язковість природного закону виходить із бажання Бога-законотворця. По-друге, не розглядаючи міжнародне право як безпосередню складову природного закону, Суарес тлумачить його як вид позитивного, або людського закону, заснованого на традиції і тільки побічним чином пов’язаного з природним законом, що відкриває простір для виникнення предмета міжнародного права. Отже, хоча війна і рабство, як і приватна власність, не є необхідними вимогами природного закону, вони є узвичаєною практикою в рамках держав, а природними і справедливими вони залишаються настільки, наскільки не суперечать природному закону. Третя, найважливіша особливість теорії Суареса – це його підхід до суверенності. Суверенна влада – це влада створювати закони і під страхом смертної кари забезпечувати їх дотримання задля загального блага і відповідно до природного закону. Ця влада належить монарху держави, який є абсолютним правителем і стоїть вище закону, але перебуває під непрямою, примусовою й загальною владою папи римського. Його влада походить від людей у тому сенсі, що Бог вручає її суспільству, розглядуваному як корпоративний або містичний орган, котре відтак погоджується відмовитися від неї, а не просто делегувати її монарху. Заперечуючи те, що кожен з людей завжди тримає політичну владу в своїх руках, Суарес підриває революційне значення обгрунтованих Оккамом суверенних владних повноважень народу, які було окреслено, наприклад, у праці кальвініста Джорджа Бучанана «Королівське право в Шотландії» (1579). У подальшому, оскільки суспільство зреклося політичної влади на користь правителя, воно ніколи не зможе повернути собі політичну владу шляхом повстання, навіть якщо правитель і зловживає своєю владою. Однак у «Захисті...» Суарес доводить, що є два випадки, у яких опиратися тирану – законно, оскільки суспільство має природне і суб’єктивне право захищати себе від знищення. У першому випадку тиран узурпує владу без згоди суспільства і погрожує знищити його. У такому разі навіть частина суспільства має право на опір. У другому випадку – якщо державець, котрий отримав владу на основі згоди, стає тираном і намагається зруйнувати суспільство, – суспільство як орган має природне право захищати себе під природним і виваженим проводом законних представників королівства. Цей підхід, застосований Cуаресом відносно Англії, підвладної Якову І, став анахронізмом уже в часи Локка.

Джерело: Енциклопедія політичної думки на Slovnyk.me