суверенність

Влада чи верховна влада, що має якості найвищого судді – чи то особи, чи групи осіб, – уповноваженого приймати рішення та розв’язувати суперечки в межах політичної ієрархії певною мірою остаточно. Змога приймати такі рішення передбачає незалежність від зовнішніх сил та вищу зверхність і панування над внутрішніми групами. Суверенний владар є особою чи групою осіб (включаючи збори представників), яка володіє верховною владою. Найпершою ознакою суверенної влади є її локалізація: це найвища влада в політико-правовій ієрархії. Другою ознакою є послідовність: це остання, чи кінцева інстанція з прийняття рішень у межах політико-правової ієрархії. Третьою ознакою суверенної влади є її дія: це включає поняття загальності, що означає вплив на весь хід діяльності. Четвертою ознакою суверенної влади є автономія: суверенний владар повинен мати незалежність у своїх відносинах з іншими суб’єктами (внутрішніми чи зовнішніми, вітчизняними чи іноземними) і не може їм підлягати. Найвища влада Суверенна влада належить найвищому складнику ієрархії; вона не тотожна політико-правовій системі загалом. Більшість рішень, що приймаються в рамках системи – поліцейським-регулювальником, муніципальними радниками, мером міста, – не надходять безпосередньо згори, навіть якщо вони справляють майже той само вплив, що й ті рішення, які надходять згори. Рішення, що спускаються безпосередньо з верхівки ієрархії, становлять лише невеличку частку всіх рішень, які приймаються в рамках цієї ієрархії. Суверенна влада – це кінцевий пункт, якого досягають, рухаючись від апеляції до апеляції, тобто вищої від даної інстанції далі вже немає. На самому елементарному рівні це поняття найвищої влади втілюється в образі одноосібного правителя. Коли вирішується будь-яка важлива справа, вона передається певній особі, котра, як передбачається, є компетентною в її розв’язанні. Сучасний уряд і суверенна влада такого уряду втратили (якщо колись і мали) цю простоту. Суверенна влада як правове поняття стала водночас істотно круговою і розпорошеною. По-перше, коли ми шукаємо влади в сучасній демократичній державі, ми йдемо від нижчої інстанції до найвищих. Але коли ми дістаємося цих найвищих інстанцій (як-от прем’єр-міністра, президента, глави парламенту), ми відкриваємо ще вищу інстанцію – а саме «народ», «le pays rеґel» (істинну державу), або, простіше кажучи, електорат, який водночас становить певним чином і підвалини політичної ієрархії. Отже, маємо замкнене коло. По-друге, ідучи від нижчої до найвищої інстанції, особливо у федеральних державах, ми не знаходимо однієї особи чи органу, що був би компетентний вирішувати всі нагальні важливі проблеми: суди присяжних, адміністративні суди, законодавчі комітети, загальногромадянські суди, місцеві (особливо «державні») органи влади, спеціальні слідчі установи, приватні об’єднання – всі вони користуються певною формою та ступенем автономності і не можуть бути заміщені якимось одним центром. Отож і маємо розпорошеність. За часів монархів XVIII століття, таких як Людовик XIV, який міг заявити: «L’eґtat, c’est moi» («Держава – це я»), найвища влада/владні повноваження, можливо, й могли бути зосереджені в одних руках. В умовах складної федеральної демократії, як, наприклад, у Сполучених Штатах, існує тенденція зводити «найвищу владу» до «остаточної» влади: процедура прийняття рішення може скеровувати до різних владних центрів. Верховна влада Суверенна влада передбачає здійснення остаточного контролю над ієрархією. Абсолютна влада (як у «короля-сонця») може, звичайно, бути верховною, але верховна влада не обов’язково має бути абсолютною. Виходячи з того, що суверенна влада може згодом внести поправки або навіть скасувати закон, виданий раніше, остаточність не слід ототожнювати з необоротністю. Рішення суверенного правителя є остаточним у тому особливому сенсі, що жоден нижчий (підпорядкований) суб’єкт ієрархії не може (або не уповноважений) скасувати його. Якщо суверенна влада є колективною, чи «народною», важче гарантувати, що будь-яке конкретне рішення буде остаточним або що будь-яку справу буде закрито. Але це не означає, що в разі існування колективної суверенної влади жодне рішення не є остаточним. Остаточність часто зумовлюється часом: рішення про ув’язнення обвинуваченого, побудову греблі, незанесення в червону книгу рідкісних видів, розв’язання війни можуть бути остаточними в тому сенсі, що оскільки ці рішення прийнято, то хоча й існує можливість проведення подальших нарад та висунення апеляцій, але обвинуваченого вже ув’язнено, греблю побудовано, рідкісні види винищено, війну (можливо, ядерну) розв’язано. Верховність суверенної влади в разі існування суверенного правителя-індивіда відрізняється від випадку наявності колективного суверенного органу влади. Верховність, виражена індивідом, може бути абсолютною, тоді як верховність, виражена колективом, – ні. Колективний (чи «народний») суверенний владний орган може дійти тих само висновків і прийняти ті само рішення, що й одноосібний суверенний владар. Але процедурні відмінності не дозволяють ототожнювати ці два різновиди. Згідно з процедурою від одноосібного суверенного владаря не вимагається проводити консультації з іншими для видання наказу. Колектив, навпаки, повинен обов’язково прийняти – хоча б з метою з’ясування своєї «думки» – певну форму публічного обговорення чи дебатів (хоча б і нераціональну) і, отже, мусить регламентувати свою роботу певними принципами, як-от, приміром, «правилом більшості» чи «вільного і вичерпного обговорення». Він є джерелом закону, але не може неправомочно ставити себе вище закону. Загальність дії У разі існування одноосібного суверенного владаря розрізняють особу і посаду (наприклад король і престол), оскільки одноосібний суверенний правитель приймає багато рішень, які не є власне «верховними», – скажімо, полює, бенкетує, відпочиває тощо. Аналогічне розрізнення стосується і колективів; але тут не можна прийняти жодного рішення, яке не було б верховним, тобто «загальним». Одноосібний суверенний владар у силу своєї природи приймає безліч дріб’язкових рішень, які не тільки не слугують настановами для нижчих рівнів, але й не можуть бути такими. Колективний суверенний орган, навпаки, є суверенним владарем лише тоді, коли він колективний, тобто «громадський», і, отже, не може приймати якихось та й узагалі жодних рішень без певної загальної дії. Загальність дії може стосуватися сфери дії (як у випадку встановлення процедури) або сфери застосування (як у разі переслідування конкретної реальної мети суспільної ваги). Незалежність Жодне соціальне чи політичне утворення не є цілковито чи то абсолютно незалежним від кожного іншого. Як індивіди ми можемо бути рабами пристрасті, моди, ідеології тощо. Деякі нації можуть послідовно наслідувати інші й у різноманітні способи справляти взаємовплив одна на одну. Звичайно, дехто має набагато більшу владу над іншими порівняно з ними. Автономність у справах політичних не означає відсутності взаємодії. Це свідчить радше про особливу форму взаємодії – таку взаємодію, що виникає між політичними утвореннями, кожне з яких має свою власну, осібну ієрархію – зі своєю верхівкою, остаточністю та загальністю дії. Розрізняють (наприклад Дикей) правову і політичну суверенну владу, але особливої слушності в цьому немає, оскільки політика (наприклад виборчі змагання) позначається на тих, хто розробляє закони та оперує ними. А закони (наприклад виборчі правила – пропорційна система представництва, мажоритарна система відносної більшості тощо) створюють активні й аж ніяк не нейтральні обставини, у яких і розгортається політика. У будь-якій державі можуть існувати потужні угруповання, що домагаються впливу, переваг і контролю. Багато зовнішніх угруповань (не останнє місце серед них посідають інші країни) можуть виявляти такі само наміри. Важливим є те, що для суверенної (у смислі незалежної) держави знаходитися під несуверенним впливом не означає втратити при цьому свою суверенність і незалежність, так само як і індивід, якого хтось переконав у чомусь, не стає через це підлеглим цього іншого. Проте залишається відкритим питання про те, наскільки послідовно одне суверенне утворення може справляти вплив на інше, допоки стане недоречним говорити про це останнє як про «суверенне». Існує безліч літератури на тему суверенної влади. Постає принаймні три різних питання: по-перше, якою є природа політичного устрою; по-друге, хто (в будь-якій системі) править і, нарешті, хто повинен правити. Можливо, найвидатнішими мислителями в цій царині з часів Відродження були Жан Боден, Томас Гоббс, Жан-Жак Руссо та Джон Остін. Ці автори (і багато інших) по-різному відповідали на запитання про те, хто править і хто повинен правити. Щодо природи чи ознак суверенного правління, то тут вони давали однозначну відповідь. Цю однозначну відповідь можна назвати «традиційною доктриною» суверенної влади, хоч і можна сперечатися з приводу потреби в зосередженні влади в даному центрі – влади, що має бути абсолютною, цілковитою, необмеженою і неподільною. Боден виходив із того, що будь-яка форма державного устрою, відмінна від монархічної, є значною мірою неповноцінною. Держава для нього досягала істинної стабільності – чи то єдності, чи миру – завдяки суверену, причому цей суб’єкт відповідав своєму призначенню лише у вигляді конкретної особи. Гоббс на відміну від Бодена принаймні припускав (в експліцитній формі), що сувереном може бути не тільки особа, але й група. Але це визнання було лише номінальним, оскільки з аргументації Гоббса випливало, що колективні суверени, якщо вони є суверенами, насправді зводяться лише до волі якогось окремого представника і що демократії (у цьому звуженому розумінні) можуть виявитися так само абсолютними, як і монархії. Із цього Гоббсового підтексту стає зрозумілим, що найкращою формою правління він теж вважав монархію – єдину справжню гарантію миру та єдності. Остін виявляв більший оптимізм щодо життєздатності колективних суверенних владних органів. Але, як і Руссо (котрий уперше виклав серйозні доводи на користь демократичної суверенної влади), він усе ще вважав, що для того щоб бути сувереном, необхідно мати необмежену владу. Навіть набагато пізніші мислителі, як можна помітити, обстоювали, хоч і з певними застереженнями, необмежену владу парламенту. Живучість цього погляду можна пояснити нездатністю усвідомити різницю між одноосібною і колективною суверенною владою, зокрема між монархічним і демократичним суверенними правителями. «Класична» доктрина суверенної влади виявилася занадто абсолютистською і не спромоглася докладно пояснити конкретні порядки, встановлювані в демократичних державах. Згідно з нею порядок розглядається виключно як відносини веління й послуху, а остаточність рішення вважається можливою лише за тієї умови, що певний суб’єкт командує рештою. Цей класичний погляд не дозволяє кваліфікувати демократичну державу як дійсно «суверенну», оскільки прийнято вважати, що «демократія» передбачає розділення влади, її обмеження та верховенство права. Суверенна демократична держава (якщо її так визначати) є неодмінно пов’язаною деякими правилами, від яких вона не може звільнитися. Якщо ми вважаємо, що ознаками суверенної влади є найвища, остаточна й найбільш загальна влада/владні повноваження в самостійній державі, ми виключаємо претензії на цілковиту, необмежену, довічну й неподільну владу. Головною ознакою суверенної влади є не неподільність (як правило, втілена в особі монарха), а остаточність. Суверенну владу можна чітко поділити між численними суб’єктами (чи то між законодавцями суверенного парламенту, що голосують за вжиття певного заходу, чи між різними гілками влади або суб’єктами держави у федерації), у жодному разі не применшуючи значення остаточності рішення.

Джерело: Енциклопедія політичної думки на Slovnyk.me

Значення в інших словниках

  1. суверенність — сувере́нність іменник жіночого роду Орфографічний словник української мови
  2. суверенність — [сувеирен':іс'т'] -н:ос'т'і, ор. -н':іс'т'у Орфоепічний словник української мови
  3. суверенність — Власновладність, непідлеглість, незалежність, самостійність Словник чужослів Павло Штепа
  4. суверенність — СУВЕРЕ́ННІСТЬ, ності, ж. Властивість за знач. сувере́нний. Знання .. того теоретичного підґрунтя, на якому .. базувалась боротьба за самовизначення, самостійність, суверенність, сприятиме кращому засвоєнню уроків історії (з наук. літ.). Словник української мови у 20 томах
  5. суверенність — -ності, ж. Властивість за знач. суверенний. Великий тлумачний словник сучасної мови
  6. суверенність — Сувере́нність, -ности, -ності, -ністю Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
  7. суверенність — СУВЕРЕ́ННІСТЬ, ності, ж. Властивість за знач. сувере́нний. У братній сім’ї народів Союзу РСР Радянська Україна знайшла своє щастя і свободу, надійну гарантію своєї цілісності, незалежності і суверенності (Ком. Укр., 10, 1969, 3). Словник української мови в 11 томах