вимовляти

ВИМОВЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ВИ́МОВИТИ, влю, виш; мн. ви́мовлять; док., перех.

1. Передавати голосом звуки, слова своєї або чужої мови; говорити певним чином.

І за кожним разом, коли вимовляв [Мустафа] неможливим акцентом французькі слова, [він] повертавсь на всі боки та позирав на присутніх (Коцюб., II, 1955, 136);

Зрідка окремі фрази він вимовляв голосно, інші — мимрив крізь зуби і жестикулював (Ю. Янов., І, 1958, 179);

Усього і не згадаю, і не вимовлю, як там у суді зоветься (Кв.-Осн., II, 1956, 231).

2. Говорити що-небудь, промовляти.

— Марусю, біжи додому, біжи хутенько, рибочко! — вимовляє Михайло потихесечку (Вовчок, І, 1955, 383);

Тільки і вимовиш "осінь", коли, ідучи тротуаром, Втомлені очі зведеш на облетілий каштан (Зеров, Вибр., 1966, 113);

— Де ж це ми? Куди нас привезли? — ледве вимовила Тамара (Хижняк, Тамара, 1959, 173);

// Висловлювати думку, враження, почуття.

[Груїчева:] Будь ласка, без цензури, я маю право вимовляти свої думки і не добирати стилю для рідного сина (Л. Укр., II, 1951, 56);

[Семен:] О моя зоре, мій цвіте рожевий! Я не знаю, я не вмію тобі вимовити, що з серцем моїм діється!.. (Кроп., І, 1958, 62);

Хіба солдатське вимовити горе, заховане у серці, без сльози… (Гонч., Вибр., 1959, 297).

3. розм. Благати, випрохувати.

Скалічені старі руки До бога здіймала, Свою долю проклинала, Сина вимовляла (Шевч., I, 1951, 235);

// Домовляючись про що-небудь, добиватися якоїсь вигоди, одержання чогось і т. ін.

— А як мене оберуть за волосного, то й твойому синові викрутимо та вимовимо частку поля (Н.-Лев., III, 1956, 332);

Я умовився за 20 рублів грошей та ще вимовив собі кожух та чоботи (Сл. Гр.).

4. діал. Дорікати.

— То через тебе, — почала мати Масі вимовляти, — то ти йому щось зробила… (Свидн., Люборацькі, 1955, 87);

Нагорний, розгніваний, пробрав Радивона за спекуляцію. Довго вимовляв за негідний вчинок (Горд., Дівчина.., 1954, 121).

5. діал. Відмовляти.

Другого дня через Осипову вимовила [Целя] Темницьким помешкання (Фр., II, 1950, 337).