1. Словник української мови в 11 томах

вірити

ВІ́РИТИ, рю, риш, недок.

1. у що та без додатка. Бути впевненим, переконаним у чому-небудь.

[Хвора:] Нехай умру, та думка не умре! В таке безсмертя й я привикла вірить (Л. Укр., І, 1951, 118);

Та любо вірити, що знов земля цвістиме І новий плід зачне (Рильський, І, 1956, 84);

// у кого. Бути впевненим у кому-небудь, вважати когось гідним довір’я.

Я знаю тебе [Галю],.. я вірю в тебе навіть тоді, коли, певне, ніхто інший не вірив би (Л. Укр., III, 1952, 680);

Іван Франко вірив у свій народ (Тич., III, 1957, 165).

2. у що, чому та без додатка. Приймати щось за правду.

І почне їй усякі теревені правити, розважаючи її; то, сердешна, хоч і не зовсім, а часом було трошки стане вірити (Кв.-Осн., II, 1956, 454);

Пріська не знала, чому вірити, кого слухати (Мирний, III, 1954, 16);

Ні разу я і в лютому вогні В передчуття не вірив на війні (Підс., Поеми, 1954, 5).

3. кому. Мати довір’я до когось.

Я чогось ні на крихту не вірю йому, коли він що каже (Коцюб., III, 1956, 181);

[Гайдай:] Як собі, вірять йому товариші: з тих він, що голову дасть відрубати, аби лиш революція жила! (Гончар, Таврія.., 1957, 301).

Ві́рити на сло́во — вірити лише словам, без будь-якого фактичного підтвердження.

[Диякон:] Усі ми здавна знаємо Прісціллу і можемо їй вірити на слово (Л. Укр., II, 1951, 410);

Не ві́рити свої́м (вла́сним) ву́хам — дивуватися, почувши щось.

— Що ви кажете? — не вірила вона, власним вухам (Коцюб., І, 1955, 318);

Не ві́рити свої́м (вла́сним) оча́м — дивуватися, побачивши щось.

Жандарм зразу сам своїм очам не вірив (Фр., II, 1950, 28);

Само́му собі́ не ві́рити — сумніватися в правильності сприймання чогось.

Наум дивиться і сам собі не вірить, чи се він, чи не він (Кв.-Осн., II, 1956, 66).

4. Бути релігійним; вірувати.

— Адже й гяури вірять в аллаха!.. (Коцюб., І, 1955, 287);

Інститут мав свою церкву. Ходити до неї слід було.. обов’язково. Тут я й перестав вірити в бога, в чому й признався на сповіді законовчителю отцю Олександрові, єдиній ліберальній людині з усіх наших учителів (Довж., I, 1958, 14).

5. тільки 2 ос. одн. і мн. Вставне слово, що вживається для більшого переконання того, до кого звернена мова.

[Xимка:] Вірите, — часом шматка ..хліба недоставало [не вистачало] (Мирний, V, 1955, 221);

— Голова в мене розболілась так, що, вірите, ледве до ліжка доплентався, — скривився Макар Іванович (Коцюб., I, 1955, 166);

— А миршавий який, старий, нещасний! От у нас був командир. — І ти не можеш заспокоїтись? — Віриш, убив він мене, цілий тиждень не спатиму (Ю. Янов., II, 1958, 120).

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me

Значення в інших словниках

  1. вірити — ві́рити дієслово недоконаного виду Орфографічний словник української мови
  2. вірити — Йняти віру; (у кого) мати віру, покладатися на; (кому) довіряти; (у Бога) вірувати; (у краще) не тратити надії на; (сліпо) брати <�приймати> на віру. Словник синонімів Караванського
  3. вірити — [в’іриетие] -р'у, -риеш; нак. в'ір, в'іртеи Орфоепічний словник української мови
  4. вірити — -рю, -риш, недок. 1》 у що та без додатка. Бути впевненим, переконаним у чому-небудь. || у кого. Бути впевненим у кому-небудь, вважати когось гідним довір'я. 2》 у що, чому та без додатка. Приймати щось за правду. 3》 кому. Мати довір'я до когось. Великий тлумачний словник сучасної мови
  5. вірити — ВІ́РИТИ, рю, риш, недок. 1. у що і без дод. Бути впевненим, переконаним у чому-небудь. [Хвора:] Нехай умру, та думка не умре! В таке безсмертя й я привикла вірить (Леся Українка); Та любо вірити, що знов земля цвістиме І новий плід зачне (М. Словник української мови у 20 томах
  6. вірити — ві́рити: ◊ бре́ше і сам собі́ не ві́рит → брехати ◊ не все́му вір, що чу́єш умій відрізняти правду від брехні (Франко) Лексикон львівський: поважно і на жарт
  7. вірити — Вір Богу та своїм очам і то не дуже. І очі можуть ввести в блуд. І очі можуть помилитися. Вірить, як турок у місяць. Вірить дуже. Магомедане моляться, як новий місяць настане, бо їхній пророк Магомед утікав з Медини до Меки підчас нового місяця. Приповідки або українсько-народня філософія
  8. вірити — Повірити, вірувати, довіряти, довірятися, звірятися (на чиюсь доброту), надіятися, покладатися (на кого) Фразеологічні синоніми: брати на віру; вірити в Бога; вірити кожному слову; вірити на слово; вірити, як собі самому; йняти віри; мати довір'я... Словник синонімів Вусика
  9. вірити — не ві́рити / не пові́рити (свої́м (вла́сним)) оча́м. Бути надзвичайно здивованим, враженим, побачивши що-небудь. Яким озирнувсь і не хотів вірити своїм очам. Перед ним стояли його коні, а на санях сидів Петро, наймит його брата (М. Фразеологічний словник української мови
  10. вірити — ВІ́РИТИ (бути впевненим у чому-небудь, йняти віри; бути релігійним), ВІ́РУВАТИ. — Док.: пові́рити, уві́рувати (вві́рувати). Та любо вірити, що знов земля цвістиме І новий плід зачне (М. Рильський); Адже й гяури вірять в аллаха!.. (М. Словник синонімів української мови
  11. вірити — Ві́рити, ві́рю, ві́риш, ві́рять; вір, ві́рмо, ві́рте Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
  12. вірити — Вірити, -рю, -риш гл. 1) Вѣрить. Не вірь, то звір: хоч не вкусить, то злякає. Ном. № 4309. 2) Давать въ долгъ. Не вірять шинкарі горілки. О. 1862. X. 32. Словник української мови Грінченка