гірко

ГІ́РКО.

1. Присл. до гірки́й 1,3.

Над водою гірко і п’янко пахло осиковими сережками (Стельмах, Хліб.., 1959, 466);

Гірко жилося Тарасові в рідній сім’ї через злидні та недостачі (Мирний, V, 1955, 309);

І плаче гірко Ярославна В Путивлі-граді на валу (Мал., Звенигора, 1959, 36).

2. у знач. присудк. сл. Про відчуття гіркого смаку.

— Щоб не гірко було після пива, так купи їй медяничків (Кв.-Осн., II, 1956, 473).

3. у знач. присудк. сл. Про почуття прикрості, болю.

Важко матері, таке згадуючи: гірко та сумно на душі (Мирний, II, 1954, 83);

Що то за мука до нікого живого словечка не промовити — се дуже гірко (Стеф., III, 1954, 23);

То був у них веселий вечір, багато вони сміялися, хоч Крутоярові на серці було гірко (Собко, Біле полум’я, 1952, 273).

4. розм. Уживається у знач. багато, дуже, сильно, важко.

[Савка:] Кажу: чи не занедужав оце ти, Тимоше, що так гірко кашляєш? (Вас., III, 1960,64);

— Як не роблю гірко, а зимою, дивись, ізнов нічим ока запорошити. Ні в мішку, ні в горшку (М. Ол., Чуєш.., 1959, 7).

5. виг., розм. За народним звичаєм — вигук за весільним столом, що виражає прохання до молодих поцілуватися.

Весілля… Всі дружно гукають: — Гірко!.. Гірко!.. (Руд., Остання шабля, 1959, 253);

Тут «гірко» хтось давай кричать. Таке там почалося… При генералі цілувать Марину довелося (Воскр., Цілком.., 1947, 21).

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me