довбати

ДОВБА́ТИ, а́ю, а́єш і рідко ДОВБТИ́, бу́, бе́ш, недок., перех.

1. Ударяючи по чому-небудь, колупаючи щось, робити отвір, заглиблення і т. ін.

Славко мав звичку сідати на.. ослоні та й довбати перед собою патиком у землі ямку (Март., Тв., 1954, 229);

Добуває віла запоясник, мур довбає, твердий камінь креше, пробиває шпарочку вузеньку, подає до побратима голос (Л. Укр., І, 1951, 390);

Гупав лом на ставу, певно, рибалки довбали нову ополонку (Кучер, Трудна любов, 1960, 402);

// Відколупувати, відламувати шматки чого-небудь від основної маси.

Не жалівши сили рук, Довбемо граніт бездушний Безвідрадним: «стук» та «стук» (Граб., І, 1959, 168);

Вугіль вчились ви довбати В темній шахті, в глибині (Шпорта, Запоріжці, 1952, 58);

// Ударяючи дзьобом, розбивати, пошкоджувати що-небудь або дзьобати щось (про птахів).

Споконвіку Прометея Там орел карає, Що день божий довбе ребра Й серце розбиває (Шевч., І, 1951, 325);

Мундир із залізним хрестом мої партизани надягли на опудало в городі, щоб гави не довбали огірків (Ю. Янов., І, 1954, 66);

Чути, як дятли довбають сухі дерева (Довж., Зач. Десна, 1957, 72);

// Робити, виготовляти що-небудь, виколупуючи, вибираючи долотом, сокирою і т. ін. середину чогось.

Біля куреня, на обрубкові, сидить Кирило, довбає коритце для води (Мирний, V, 1955, 141);

Хома Хаєцький, висунувшись з ячейки, яку він цілу ніч довбав собі кайлом, терпляче вдивлявся в кущуваті зарості (Гончар, І, 1954, 104).

2. перен., розм. Довго й невпинно бити по якій-небудь цілі.

Артилерія та мінометники люто довбали снарядами і мінами доти, в яких засіли оборонці застави (Збан., Між.. людьми, 1955, 60);

Довбав кулемет, Видовбував душі, і дубом присохлим Тіла задубілі лягали в замет (Перв., II, 1958, 406).

3. перен., розм. Безперервно і надокучливо повторюючи те саме, нагадувати про що-небудь.

Ув’язалася [мати] з Соломією, прилипли, як шевська смола. Довбають і довбають їй у голову одно (Кучер, Прощай… 1957, 346);

На дятла схожий, суддя довбає й довбає своє (Перв., II, 1958, 59);

// Різко критикувати кого-небудь.

[Катерина:] Це нашого брата можна довбати і за план, і за якість, і за раціоналізацію, і за собівартість… (Корн., Чому посміх. зорі, 1958, 63);

Почалися дебати, І мене — хто у лоб, хто в обхід, Стала молодь довбати (Криж., Срібне весілля, 1957, 302).

4. перен., розм. Неодноразово повторюючи, вивчати що-небудь; зубрити.

Коли б воля — побіг би він тепер на улицю до хлопців, у м’яча грати..! Ніт же, сиди над сією осоружною книжкою, довби її… (Мирний, IV, 1955, 28).