ділити

ДІЛИ́ТИ, ділю́, ді́лиш, недок., перех.

1. Роз’єднувати на частини.

Чи є що краще, лучче в світі, Як укупі жити, Братам добрим добро певне Пожить, не ділити? (Шевч., І, 1951, 345);

Як накопав [дід] було картоплі, ділив ту картоплю на дві купки (Вишня, І, 1956, 315);

// Розподіляти між ким-небудь.

Як угадаєте — глядіть! Гостинці будемо ділити.. Мені — кавун, а дітям — квіти (Гл., Вибр., 1957, 277);

Батько, дід і дядько стають чомусь мовчазними і збентеженими, якась підозра з’являється в очах: вони починають ділити копиці (Довж., Зач. Десна, 1957, 490);

Ти бійцям розносила махорку, Пайкові ділила їм харчі (Мал., І, 1956, 80);

// Відмежовувати, роз’єднувати кого-, що-небудь.

— Ми з їм [ним] з одного села, з одного кутка, сусіди навіть… Тільки ліса й ділить наші дворища (Коцюб., І, 1955, 297);

Море нас ділило строго, поміж нас зростали хащі. А тепер вони — до чого? — Тут трудящі — там трудящі (Тич., II, 1957, 170);

// Розчленовувати, розподіляти на групи, категорії; класифікувати.

Не розумію, нащо то треба ділити з’їзди радикальної партії на офіціальний та неофіціальний, на один кликати мужиків, на другий ні (Л. Укр., V, 1956, 146);

Ці суперечки ділили людей на два ворожі табори і розкололи вкінці галицьку інтелігенцію на москвофілів і народовців (Коцюб., III, 1956, 29).

◊ Діли́ти шку́ру невби́того ведме́дя — сперечатися про прибутки, яких ще немає.

Вони споряться між собою й ділять шкуру невбитого ведмедя (Ю. Янов., II, 1954, 50).

2. Виконувати математичну дію ділення.

Довго цокав [Одиниця] на рахівниці. Додавав, ділив, множив (Є. Кравч., Квіти.., 1959, 179);

— Коли б довелося нам ділити ваші 90 десятинок, то може б таки поділили по своїй, по мужицькій, арихметиці (Вас., І, 1959, 70).

3. з ким. Давати кому-небудь частину чогось свого; спільно користуватися чим-небудь.

Люби ж, мій друже, жінку, діток; Діли з убогим заробіток, То легше буде й зароблять (Шевч., II, 1953, 50);

Хліб і сіль ділив я з чабанами (Нагн., Вибр., 1957, 54);

// перен. Переживати що-небудь спільно з кимсь.

Жити з народом, ділити з ним радість і горе і писати про нього правду — так розуміє Шевченко найвище покликання справжнього художника (Матеріали з іст. укр. журналістики, 1959, 163);

Як рівноправних товаришів приймали запорожці своїх російських братів, які ділили з ними трудові дні й бранні діла (Рильський, III, 1956, 16).