запозичення
ЗАПОЗИ́ЧЕННЯ, я, с.
1. Дія за знач. запози́чити.
Заперечуючи плазування перед іноземщиною, Шевченко разом з тим наголошує на потребі творчого співробітництва культур, запозичення кращого досвіду передусім культур братніх слов’янських народів (Матеріали з іст. укр. журналістики, 1959, 162).
2. Те, що запозичене.
Всякий народ може запозичати в іншого, але він конче накладає печать власного генія на ці запозичення (Бєлін., Вибр. статті, 1948, 20);
У лексичному складі південно-східних діалектів [української мови] є запозичення з тюркських (татарської, турецької) та інших мов (Нариси з діалектології.., 1955, 164).
Джерело:
Словник української мови (СУМ-11)
на Slovnyk.me
Значення в інших словниках
- запозичення — [запозичеин':а] -н':а, р. мн. -еин' Орфоепічний словник української мови
- запозичення — -я, с. 1》 Дія за знач. запозичити. 2》 Те, що запозичене. Великий тлумачний словник сучасної мови
- запозичення — запози́чення іменник середнього роду Орфографічний словник української мови
- запозичення — • запозичення в літературі — одна з форм літ. зв'язків; творче використання будь-яким автором сюжетів, образів, мотивів, ідей, худож. засобів та прийомів, які вже розроблялися у творах ін. письменників, у л-рі, фольклорі та міфології ін. народів. Явише... Українська літературна енциклопедія
- запозичення — Запози́чення, -ння; -чення, -чень і -ченнів, -ченням Правописний словник Голоскевича (1929 р.)