котити

КОТИ́ТИ, кочу́, ко́тиш, недок.

1. перех. Пересувати круглий предмет у певному напрямі, обертаючи його.

Галя помагала йому, то котила м’яча, то підставляла свою паличку (Мирний, IV, 1955, 73);

Спішить до діла люд; Тут валка камінь котить. Там молоти кують (Фр., XIII, 1954, 274);

Вони тягали міхи, клумаки, горнці, корчаги, котили барила (Скл., Святослав, 1959, 124);

// Везти, переміщати на колесах.

Німець чогось мугикнув, а на другий день на диво всій Одраді звелів до току машину котити, недогар’я молотити (Мирний, IV, 1955, 255);

Біженці котили на двоколках убогий свій скарб (Довж., Зач. Десна, 1957, 332).

◊ Хоч коти́ гарма́ти:

а) міцний, з надійною опорою.

Лід кріпкий, хоч гармати коти (Номис, 1864, № 13436);

б) дуже міцно спить.

А вже підпилий як засне, То хоч коти гармати, І усом не моргне (Шевч., І, 1951, 240).

2. перех. Рухати силою течії, вітру тощо.

Вітер в гаї нагинає лозу і тополю. Лама дуба, котить полем Перекотиполе (Шевч., І, 1951, 153);

Котить.. безодня безмірні вали, І від жаху всі снасті в човні загули (Л. Укр., IV, 1954, 262);

Внизу котив Дніпро свої хвилі (Тулуб, Людолови, І, 1957, 122);

*Образно. Чути, котить прохолоду В плавнях вітер легкокрилий (Шпак, Вибр., 1952, 108).

3. неперех., розм. Те саме, що ї́хати 1.

Панни засумували та все поглядали на вікна, чи не котять гості з гори у двір (Н.-Лев., І, 1956, 142);

Звільна котили [панські вози] по селу, викликаючи своєю появою з усіх хат купки цікавих (Фр., II, 1950, 363);

Кілька разів шофер зупинявся в селах.., скидав ящики з посудом і залізом і, весело наспівуючи, котив далі (Кучер, Трудна любов, 1960, 204).

4. неперех., розм. Те саме, що коти́тися 2.

Темні, аж сині [хмари], клекочуть, здіймаються здоровенними клубками і котять одно проти другого (Мирний, І, 1954, 306);

Коли вийшли з хати на подвір’я, по небу котив повновидий місяць (Панч, В дорозі, 1959, 137).

5. неперех., розм. Те саме, що текти́ 1.

Між горами котить річка глибока (Вовчок, І, 1955, 230);

Котить, грюкає велетенська хвиля (Ю. Янов., І, 1958, 55).