куріти

КУРІ́ТИ¹, кури́ть, рідко курі́є, недок. Горіти слабо, виділяючи при цьому дим.

Вкине [Чіпка] у піч гнилої соломи,— тліє вона там собі та курить (Мирний, II, 1954, 193);

Тільки перед завісою.. горіло кілька ламп; одна з них, проти капітана, просто куріла (Досв., Вибр., 1959, 100);

У руках ще куріла цигарка — підніс [Тихін] до вусів, затягся жадібно нею раз, удруге (Головко, II, 1957, 115);

// Сповнювати повітря димом.

Черевата піч потріскалась,— диміла, куріла (Мирний, І, 1949, 140);

— Укритий кіптявою й прахом Берліна, він [солдат] щойно вийшов з бою й весь ще курів на осонні біля Бранденбурзької брами (Довж., І, 1958, 279).

Дим кури́ть — димить.

Ззаду так як дим курить, Степ кругом синіє (Бор., Тв., 1957, 63).

КУРІ́ТИ², ри́ть, недок.

1. Підіймати куряву вгору.

Каменем вислані улиці, зранку политі, щоб не куріли, вилискувались на сонці широкими сірими кругляками (Мирний, III, 1954, 257);

Ідуть полки. Курять шляхи походні (Бажан, І, 1946, 138);

// Здійматися вгору (про пил, сніг, туман і т. ін.).

З шинелі летять клапті сукна і курить пилюка (Тют., Вир, 1964, 499);

Осінній степ.. лежав тепер у чорних ранах, і тільки над ними ледь-ледь курів туманець відпару (Стельмах, І, 1962, 635);

Над землею курів парок, хвилями гойдалося легке сріблясте марево (Грим., Незакінч. роман, 1962, 206);

// чим. Те саме, що парува́ти¹ 1.

Під гарячим сонцем степ курів пахощами й вигравав веселкою барв (Панч, III, 1956, 66);

// безос.

Над хвилястими зеленими ланами житів куріло синюватим маревом (Коз., Серце матері, 1947, 73).

◊ Аж [пил] кури́ть — дуже, інтенсивно, із запалом.

Бились-бились — аж курить, аж іскри скачуть (Укр.. казки, 1951, 80);

— Ласій таки курник будує.— Будує? — Аж пил курить (Збан., Переджнив’я, 1960, 386).

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me