любий

ЛЮ́БИЙ, а, е.

1. Який викликає любов до себе; дорогий і близький серцю.

— От люба в нас дитина Юрко! — часом говорила Маруся до чоловіка (Н.-Лев., III, 1956, 288);

— Тимко любий мені — і все тут! З ним хоч на край світу піду (Тют., Вир, 1964, 97);

Дихни на повні груди, народе любий мій! (Тич., II, 1947, 10);

Здрастуй, місто несказанно любе. Повне цвіту — теплого дощу! (Мас., Побратими, 1950, 14).

◊ Світ не лю́бий — те саме, що Світ не ми́лий (не мил) ( див. ми́лий).

Без тебе не любий мені був би світ, Ти — більше, ніж муж! Ти — мій друг і товариш (Нех., Хто сіє вітер, 1959, 249).

2. Те саме, що коха́ний 1.

— Подивися, мій голубе, Подивись на мене: Я Катруся твоя люба (Шевч., І, 1951, 43);

Моя люба Мар’яночка краща мені, як сестричка, — як на неї подивлюся, мов до сонечка всміхнуся (Л. Укр., III, 1952, 494);

І немає нічого. Мов з каменю я. Ти для мене — чужа і не люба… (Сос., І, 1957, 251);

// Сповнений кохання.

Сиві, чорні хмари збилися в густі клуби і, як зависні баби, підслухували любу розмову закоханої пари (Кобр., Вибр., 1954, 164).

3. у знач. ім. лю́бий, бого, ч.; лю́ба, бої, ж. Той (та), кого люблять, кохають.

Так ворожка поробила, Щоб менше скучала, Щоб, бач, ходя опівночі, Спала й виглядала Свого любого додому (Шевч., І, 1951, 404);

Ти спиш, моя люба, далеко, далеко… Простори і дні поміж нами лягли (Гер., Поезії, 1950, 31).

4. Якого люблять; коханий (у 3 знач.).

Я закладала свої руки тобі за шию та й цілувала кучерики любі (Коцюб., II, 1955, 345).

5. З яким приємно провести час, якого чекають (про гостя).

Любого гостя весною частують медком, а восени молочком (Номис, 1864, № 11802);

— Привітання любому гостеві, — зустрів його пан.. на порозі їдальні (Тулуб, Людолови, І, 1957, 7);

// у знач. ім. лю́бий, бого, ч.; лю́ба, бої, ж. Уживається у звертанні як вираз фамільярності або зневаги.

— Ох, Іване Володимировичу, так же не можна. Навіщо ж ви?.. — Любий мій, не вчіть мене… (Довж., І, 1958, 462).