навтішатися

НАВТІША́ТИСЯ, а́юся, а́єшся.

1. док., з кого — чого і ким, чим, перев. з запереч, не. Задовольнити бажання радуватися, гордитися ким-небудь.

Росте той синок та й росте, — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього (Укр.. казки, 1951, 148);

Не налюбується [Мотря], не навтішається невісткою (Мирний, І, 1949, 361);

// Потішитися досхочу.

Брате мій воїне, ненавидь ворога!..Вороги [фашисти] не дали тобі навтішатися мирною працею твоєю — не дай же їм побачити їх дім, не дай їм жити! (Довж., III, 1960, 47).

2. док. Знайти почуття задоволення у чужому горі.

Любилися, кохалися. Та й не побралися. Тільки наші воріженьки Та й навтішалися (Укр.. лір. пісні, 1958, 213);

[Xристина:] Буде вже! Досить назнущалися з мене! Досить навтішались! Виволочили в багні, як ганчіркою, та іще вам мало? (Вас., III, 1960, 462).

3. недок., заст. Радуватися; тішитися.

Недовго Жаби навтішались, Бо виявилось те, чого не сподівались (Гл., Вибр., 1957, 160);

Та недовго навтішалась Конвалія біла, — І їй рука чоловіча Віку вкоротила (Л. Укр., І, 1951, 6).