повірник
ПОВІ́РНИК, а, ч.
1. Людина, що користується особливим довір’ям, якій звіряють таємниці, плани і т. ін.; повірений.
— Дід мій, Іван Петрій, був отаманом у Довбушевій банді, перший по Довбушу і єго [його] повірник (Фр., VIII, 1952, 129);
Привозив [пан Никодим] від нього листи, книжки, усні доручення, став добровільним повірником закоханих (Кол., Терен.., 1959, 329);
*Образно. Привіт тобі, мій друже вірний, гаю, повірнику моїх найкращих дум! (Фр., XI, 1952, 162).
2. Особа, уповноважена іншою особою чи установою, колективом діяти за їх дорученням і від їхнього імені; повірений.
Повірник короля.
Джерело:
Словник української мови (СУМ-11)
на Slovnyk.me
Значення в інших словниках
- повірник — пові́рник іменник чоловічого роду, істота Орфографічний словник української мови
- повірник — -а, ч. 1》 Людина, що користується особливим довір'ям, якій звіряють таємниці, плани і т. ін.; повірений. 2》 Особа, уповноважена іншою особою чи установою, колективом діяти за їх дорученням і від їхнього імені; повірений. Повірник короля. Великий тлумачний словник сучасної мови
- повірник — ПОВІ́РНИК, а, ч. 1. Людина, що користується особливим довір'ям, якій звіряють таємниці, плани і т. ін.; повірений. – Дід мій, Іван Петрій, був отаманом у Довбушевій банді, перший по Довбушу і єго [його] повірник (І. Словник української мови у 20 томах
- повірник — ПОВІ́РЕНИЙ ім. (особа, уповноважена іншою особою чи установою, колективом діяти за їх дорученням і від їхнього імені), ПОВІ́РНИК, ВІ́РНИК, ПРОКУРА́ТОР заст. Словник синонімів української мови
- повірник — Повірник, -ка м. Довѣренное лицо, повѣренный. Словник української мови Грінченка