повітати

ПОВІТА́ТИ, а́ю, а́єш, док., перех., розм.

1. Звернутися до кого-небудь з вітанням; привітати.

Семен повітав війта так ласкаво, що трохи по руках не цілував (Март., Тв., 1954, 107);

В непогідь [непогоду], стужу злиденну (Певно, сама сирота!) Зайде [трудяща людина] в хатину нужденну, Словом усіх повіта (Граб., І, 1959, 136);

// Передати через кого-небудь комусь усно чи письмово слова вітання, привіту.

Повітайте від мене і поцілуйте всю любу родину, знайому і незнайому (Л. Укр., V, 1956, 33);

// чим, перен. Зробити кому-небудь щось приємне або неприємне; почастувати.

Мов приском старостів та молодого вража дівка обсипала, стало їм і соромно, і сердито на гаспидську дівку за таку одповідь, але ж боялись її ще займати, щоб ще чим кращим, бува, не повітала (Укр.. казки, легенди.., 1957, 396).

2. Сприйняти що-небудь радісно, захоплено, схвально.

І свободу молодую Повітаймо, як весну (Пісні та романси.., II, 1956, 69);

// Виявити (вигуками, оплесками, жестами тощо) почуття радості, задоволення з приводу якоїсь події, чийогось успіху і т. ін.

Газетярі пильно слідили [стежили] за кождим його [комісара] рухом і повітали його відкриття голосними окриками (Фр., IV, 1950, 47).

3. Гостинно прийняти кого-небудь.

Щиро повітаємо у нас Мирона і Корженка, єсли [якщо] лиш наша мама буде чулась [почувати себе] трохи сильнішою (У. Кравч., Вибр., 1958, 453).