покірно

ПОКІ́РНО. Присл. до покі́рний.

Бичок покірно стояв, струшуючи шкурою, і знай поривався лизнути Івасеву руку (Мирний, IV, 1955, 10);

Вона покірно зносила його деспотизм (Коцюб., І, 1955, 329);

[Єпископ:] Ми платимо покірно всі податки, ми кесаря шануємо і владу (Л. Укр., II, 1951, 233);

Покірно, як дитина, зліз Андрій з коня і став ні живий ні мертвий перед Тарасом (Довж., І, 1958, 264);

Я дивлюсь на заплакані очі твої, на покірно нахилені плечі… (Сос., І, 1957, 197);

Покірно лягають на стерню валки — дівчата швидко в’яжуть їх у снопи (Минко, Повна чаша, 1950, 58).

Покі́рно про́шу, заст.: а) шанобливе звертання до кого-небудь із проханням або запрошенням.

— Сідайте, о[тець] Артемій,-обізвався тихо господар, — от я наллю вам чаю. Прошу покірно! (Н.-Лев., IV, 1956, 51);

б) (ірон.) вираз здивування, нерозуміння.

— Треба було покликати до хати.. — Образиться? Покірно прошу… Не треба мені з ним ніяких зносин… (Коцюб., І, 1955, 314).