потрібний

ПОТРІ́БНИЙ, ПОТРІ́БЕН, бна, бне. Такий, без якого не можна здійснити, виконати що-небудь, необхідний для чогось.

На великому столі були порозкидані пилочки, напильники, рубанок, обценьки, бруски дерева і багато іншого приладдя, потрібного для будування моделі аероплана (Вас., II, 1959, 226);

Дивися на нього, як він рубає! Яка сила і краса розмаху, яка безліч рухів,.. завше потрібних, віками обрахованих, що від батька до сина переходять (Хотк., II, 1966, 354);

— Чавун — річ потрібна: чи борщу зварити, чи галушок (Вишня, І, 1956, 330);

— Біологічна боротьба з шкідниками полів — дуже корисна, потрібна й вигідна справа, — розповідає завідуючий лабораторією (Хлібороб Укр., 12, 1968, 34);

// у знач. присудк. сл.

[Лукерія Степановна:] Бач, чорт зна яких книжок щоразу понакуповуєш до біса, а тих, котрі притьмом потрібні, якраз і нема (Кроп., II, 1958, 273);

Годинник потрібен був для роботи над гравюрами (Ільч., Серце жде, 1939, 113);

Народові потрібна республіка, щоб виховувати маси до демократії (Ленін, 31, 1973, 278);

— Машин він [Гальванеску] має стільки, що йому, мабуть, зовсім не потрібні робочі руки (Смолич, І, 1958, 49);

// у знач. ім. потрі́бне, ного, с. Те, що необхідне для здійснення, виконання чогось, для чиїх-небудь потреб.

— Що — гроші? Полова, на котру ми здобуваємо потрібне для нас (Мирний, III, 1954, 278);

У човнах було все потрібне для довгої мандрівки (Досв., Вибр., 1959, 432);

На робочому місці не повинно бути нічого зайвого, щоб не метушитись і не шукати потрібного серед непотрібного (Веч. Київ, 27.XII 1966, 2);

// Необхідний для існування, життя, здоров’я і т. ін. кого-небудь.

Пам’ятайте, що Вам треба найдовше жити (діти, наука, суспільність), а коли жити, то треба мати потрібний тіпітит [мінімум] здоров’я (Коцюб., III, 1956, 432);

— Я б хотів, щоб у соціалістичній нашій державі були створені плоди, які мали б у собі рішуче всі хімічні речовини, потрібні людині (Довж., І, 1958, 490);

// у знач. присудк. сл.

— Така руїна [баронеса], просто розсипається від старості, а все їй ліки потрібні та купелі… (Л. Укр., III, 1952, 530);

— Він тяжко хворий. Йому потрібний абсолютний спокій (Стельмах, II, 1962, 252);

// Необхідний, корисний для когось, близький кому-небудь (про людину).

Попаді й небагаті пані частували її в покоях, садовили поруч з собою на стільці, як потрібну людину (Н.-Лев., II, 1956, 267);

// у знач. присудк. сл.

— Мабуть, десь під тином доведеться пропасти: усім чужа, нікому не потрібна, як той покидьок (Мирний, III, 1954, 165);

— Виходить, ти чекала мене? — Дуже ти потрібний мені, волоцюга, — одвела [дівчина] голову від парубка, а на устах ворухнулась посмішка. — Ой, напевне, потрібний, — не може заховати радості (Стельмах, І, 1962, 143);

// Саме той, що треба; належний.

Візок починає трусити, коняка біжить і якось зразу знаходить потрібну дорогу (Коцюб., II, 1955, 236);

Полк робив свої немудрі й нескладні справи..: на потрібній відстані було поставлено округ сторожу, кулеметники перечистили кулемети, а стрільці — гвинтівки (Ю. Янов., II, 1958, 213);

Милославський хотів відповідати.., але в ту ж мить не знайшов потрібних слів (Ле і Лев., Півд. захід, 1950, 201).

Потрі́бний (потрі́бен) як пові́тря — конче необхідний.

Через сваволю і честолюбство Потьомкіна лишився без діла один із найталановитіших полководців Росії [О. Суворов] — саме тоді, коли він їй був потрібний як повітря (Добр., Очак. розмир, 1965, 137);

Потрі́бний (потрі́бен), як соба́ці п’я́та нога́ (як торі́шній сніг, як п’я́те ко́лесо до во́за і т. ін.), ірон., лайл. — зовсім непотрібний.

— Хіба я не знаю, що ти любиш Романа, — вже з серцем промовила Зося. — Потрібний він мені, як п’яте колесо до воза (Стельмах, І, 1962, 279);

Його призивали, як офіцера, до гетьманського війська.. Петро повістку подер. — Дайте спокій. Ваш гетьман так мені потрібен, як торішній сніг! (Панч, На калин. мості, 1965, 98);

Уважа́ти потрі́бним (за потрі́бне) — вважати необхідним.

— Здорові! — обізвавсь [панич], — чи мене не пізнаєте? — Не вважаю потрібним, — відказала Софія, не дивлячись на нього (Л. Укр., III, 1952, 542);

Хома, звичайно, ще зоддалік впізнав Антоновича.., одначе вважав за потрібне зупинити начальство грізним окликом: — Хто йде? (Гончар, III, 1959, 309).