причуватися

ПРИЧУВА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок., ПРИЧУ́ТИСЯ, у́юся, у́єшся, док., розм.

1. тільки 3 ос. Бути ледве чутним.

Пізно. В кімнатах наполягла на все тиша, якась отруйна, сонлива. Причувається дихання сонних (Вас., І, 1959, 259);

Мені причулися чиїсь голоси, що долинули від Червоної Казарми (Збан., Ліс. красуня, 1955, 15);

// Здаватися чутним; вчуватися.

В шелестінні тому причувалося Семенові: приїзди, розкажи свою таємницю (Коцюб., І, 1955, 126);

Деяким [парубкам] причувалося, що з-під землі добувається протяжний стогін Гордія і плазує слідом за ними (Ірчан, II, 1958, 36);

— Повтори ще раз, бо се не може бути, щоб я справді чув те, що мені причулося (Фр., VI, 1951, 31);

Вибігла [жінка] за ворота, бо причулися їй чиїсь кроки за парканом (Вільде. Сестри.., 1958, 29);

// рідко. Поставати в уяві; уявлятися, здаватися.

Життя довкола мене причувалося мені якоюсь ніжною, несказанно гармонійною мелодією (Коб., І, 1956, 227);

Причувся йому крик усіх тих душ, смажених у смолі, що їх знав з апокрифу «Хождіння [ходіння] Богородиці по муках» (Круш., Буденний хліб.., 1960, 152).

2. діал. Прислуховуватися.

Хуторів і сіл я Обійшов чимало: Ухо причувалось, Око не дрімало (Щог., Поезії, 1958, 159).