розчулений

РОЗЧУ́ЛЕНИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до розчу́лити.

Розчулені прощанням з рідними, односельчани довго їхали мовчки (Тют., Вир, 1964, 281);

Василь розчулений добрістю матері, йому кортить, як колись у дитячі роки, пригорнутися до її щоки (Д. Бедзик, Плем’я.., 1958, 19).

2. у знач. прикм. Приємно схвильований, зворушений.

Дідусь схопив руку старшого лейтенанта, гаряче тиснув її, заволоженими очима дивився в обличчя. Розчулений офіцер не знав, що сказати, а лише бурмотів щось невиразне на зразок привітання (Збан., Між.. людьми, 1955, 193);

Вона подала здивованому й розчуленому хлопцеві сонну, мокру від роси троянду (Донч., III, 1956, 202);

Підійшла [Марія], розчулена й схвильована, стала, мов біля сестри, що сьогодні одружується, простягла до рожево-білого цвіту смугляві руки (Цюпа, Назустріч.., 1958, 433);

// Який виражає схвильованість, зворушеність.

Розчулений погляд;

// Сповнений схвильованості, зворушеності.

Пізно вночі Тимко випустив свого постояльця. — Ну, спасибі, ніколи не забуду,— пошепки говорить Джмелик розчуленим голосом (Тют., Вир, 1964, 273);

У його голосі бриніли розчулені нотки, мова його була повита м’яким ліричним серпанком (Смолич, Сорок вісім.., 1937, 220);

Він таки ходив на ту секцію.. і писав про Мар’яну свої безнадійні, розчулені вірші (Гончар, Людина.., 1960, 50);

Старики прислали такого розчуленого листа, що дочці навіть залоскотало в горлі від радощів (Коп., Дуже добре, 1937, 28).