свій

СВІЙ, своя́, своє́, займ., присв.

1. Який належить собі, який є у себе.

Еней з ягою розглядали Всі дива там, які були, Роти свої пороззявляли І очі на лоби п’яли (Котл., І, 1952, 148);

Хаєцький.. глянув на свої шкарубкі, вкриті мозолями долоні (Гончар, III, 1959, 227);

// Стос. до себе.

То лихо — Попереду знати, Що нам в світі зострінеться… Не знайте, дівчата! Не питайте свою долю… (Шевч., І, 1963, 56);

Про життя своє я міг би написати або дуже багато, або зовсім мало (Коцюб., III, 1956, 232);

Заболочений, оброшений з голови до ніг, він, зрештою, виходить на твердий берег, на землю свого дитинства (Стельмах, II, 1962, 68);

// у знач. ім. своє́, свого́, с. Те, що торкається безпосередньо себе, стосується себе.

В кінці стола сидять дід із хазяїном та своє розмовляють (Морд., І, 1958, 46);

Поволі накручує товариш годинника, думаючи про своє (Довж., І, 1958, 60);

В кожного своє нило, в кожного своє боліло (Тют., Вир, 1964, 507);

// Власт. собі.

Свій літературний смак я виробив під впливом європейської літератури (Коцюб., III, 1956, 282);

Перед Чумаком явно виникла загроза вислухати — в який уже раз! — Павлове доволі-таки плутане обгрунтування.. своєї вдачі, свого, як він казав, «роздвоєння душі» (Головко, II, 1957, 474);

// Здійснюваний, виконуваний і т. ін. самою особою, особисто, самостійно.

— Не дражни мене, дівчино, своїм щебетанням (Н.-Лев., II, 1956, 241);

Іван Антонович пишався своєю реформою (Гончар, III, 1959, 203);

Зачувши музику, припинив [Кузь] свої речі і попхався в коло танцюючих (Тют., Вир, 1964, 208);

// Який є особистим майном, власністю; власний.

На своїм веселім полі Свою-таки пшеницю жнуть [син з дружиною] (Шевч., II, 1963, 318);

Старий упертий граф вирішив нікуди не йти з свого фамільного замку (Гончар, III, 1959, 145).

◊ Бра́ти (взя́ти, забира́ти, забра́ти) в свої́ ру́ки (до свої́х рук) див. рука́;

Бра́ти (взя́ти, забира́ти, перехопи́ти і т. ін.) ініціати́ву до свої́х рук (у свої́ ру́ки) див. ініціати́ва;

Бра́ти свій поча́ток див. бра́ти;

Бра́ти своє́ див. бра́ти;

Ва́жити своє́ю голово́ю див. ва́жити;

Вести́ своє́ї (своє́) див. вести́;

Вибива́ти (ви́бити, викида́ти, ви́кинути, вирива́ти, ви́рвати) з своє́ї ко́лії див. ко́лія;

Вилива́ти (ви́лити) свою́ журбу́ див. журба́;

Вино́сити (ви́нести) на свої́х пле́ча́х див. вино́сити;

Виробля́ти (ви́робити) свою́ си́лу (си́лоньку) див. виробля́ти;

Ви́ще своє́ї голови́ (пу́па) не ско́чиш (не підско́чиш) див. ви́ще;

Віджива́ти (віджи́ти) своє́ (свій вік) див. віджива́ти;

Відігріва́ти (відігрі́ти) змію́ бі́ля (ко́ло) свого́ се́рця див. відігріва́ти;

Відрива́ти від свого́ ро́та див. відрива́ти¹;

Встромля́ти (встроми́ти) но́са не в своє́ ді́ло див. встромля́ти;

Вступа́ти (вступи́ти) в свої́ права́ див. вступа́ти¹;

Втопи́ти свою́ го́лову (до́лю) див. втопи́ти;

Вхо́дити (увійти́) в свою́ ко́лію див. ко́лія;

Гра́ти свою́ скри́пку див. скри́пка;

Да́лі свого́ но́са не ба́чити див. далі;

Держа́ти (трима́ти) свої́ не́рви в рука́х див. держа́ти, трима́ти;

Держа́тися (трима́тися) свого́ бе́рега див. держа́тися, трима́тися;

Держа́тися свої́х слів див. сло́во;

Доде́ржувати (доде́ржати) свого́ сло́ва див. доде́ржувати;

Докона́ти свого́ див. докона́ти;

Докона́ти свого́ сло́ва див. докона́ти;

Доско́чити свого́ — те саме, що Докона́ти свого́ ( див. докона́ти).

Шавкун попрощався, пішов. Через місяців три написав сестрі вже з Києва, що він таки свого доскочив, зробився студентом (Мирний, І, 1949, 372);

Дотри́мати свого́ сло́ва див. сло́во;

Жи́ти на свою́ ру́ку див. рука́;

Жи́ти свої́м ро́зумом див. ро́зум;

Життя́ бере́ (взяло́) своє́ див. життя́;

Заво́дити (завести́) своє́ (своє́ї) див. заво́дити¹;

Залиша́тися (залиши́тися) при свої́й ду́мці — не змінювати своїх поглядів;

За своє́ю зви́чкою див. зви́чка;

За своє́ю приро́дою; рідко По самі́й свої́й приро́ді див. приро́да;

Затверди́ти, як свої́ п’ять па́льців див. затверди́ти;

Затяга́ти (затя́гувати, затягти́, затягну́ти) своє́ї (своє́) див. затяга́ти¹;

Зв’я́зувати (зв’яза́ти) своє́ життя́ (свою́ до́лю) див. зв’я́зувати;

Зда́ний на свої́ си́ли див. зда́ний¹;

Зміря́ти (змі́рювати, змі́ряти, змі́рити) свої́ си́ли див. зміря́ти;

Знайти́ своє́ мі́сце див. знахо́дити;

Зна́ти своє́ ді́ло див. зна́ти;

Зна́ти своє́ мі́сце див. мі́сце;

Зна́ти, як свої́ (свої́х) п’ять па́льців див. зна́ти;

Зно́ву (знов) за своє́; Зно́ву (знов) своє́ї:

а) не вперше повторювати те саме, не вперше наполягати на чому-небудь.

— Піду я в найми! — Маланка підняла руки. Вона знову за своє! (Коцюб., II, 1955, 50);

Знов бісова Муха за своє: нарізку власть йому зробить! Якраз! — держи в обидві жмені! Треба самовільно брати їі, землю (Головко, II, 1957, 220);

[Зет:] Заспівав би краще.. [Амфіон (презирливо махнувши рукою):] Знов своєї! (До Орфея) Хоч заспівати все-таки не вадить, колись було то звичкою твоєю (Л. Укр., І, 1951, 451);

б) почати робити те саме, що й раніше.

На той рік знову за своє; Пішов я з матір’ю просити (Шевч., І, 1951, 396);

До виступу свого він ставився якнайуважніше.. Тому так рився старанно в книжках, забувши все навколо. І як розвиднілося вже зовсім та погасили лампу, тільки повернувся й підсів до вікна і знов за своє (Головко, II, 1957, 121);

Зра́джувати (зра́дити) своє́му сло́ву див. зра́джувати;

Іти́ (піти́) на свій хліб (свого́ хлі́ба шука́ти) див. хліб;

Кри́кнути не свої́м го́лосом див. кри́кнути;

Лама́ти (злама́ти, полама́ти і т. ін.) своє́ сло́во див. сло́во;

Лі́зти не в своє́ — втручатися в що-небудь, що не стосується себе.

Старий Горпишценко глипнув на дружину суворо-заспокійливо: не лізь, мовляв, не в своє (Гончар, Тронка, 1963, 66);

Мі́ряти на свій арши́н див. арши́н;

Мі́ряти на свою́ мі́рку; Мі́ряти своє́ю мі́ркою див. мі́ряти;

Накла́сти свій знак див. знак;

На свій лад див. лад;

На свій пай див. пай;

На своє́ копи́то див. копи́то;

На своє́му сло́ві стоя́ти (ста́ти і т. ін.) див. сло́во;

На свої́х вла́сних див. вла́сний;

На свою́ го́лову див. голова́;

Не ба́чити (не поба́чити) кого, що як свої́х вух; Ба́чити (поба́чити) кого, що, як свої́ ву́ха див. ву́хо;

Не вірити свої́м ву́хам див. ві́рити;

Не ві́рити свої́м оча́м див. ві́рити;

Не жалі́ти (не жалкува́ти) свої́х ніг див. жалі́ти, жалкува́ти; Не свої́м го́лосом крича́ти (закрича́ти, вереща́ти, завереща́ти і т. ін.) див. го́лос;

Не свої́ми рука́ми див. рука́;

Ни́жче своє́ї гі́дності див. ни́жче;

Обтя́жувати своє́ сумлі́ння див. обтя́жувати;

Пазь своє́ див. па́зити;

Перева́жувати (перева́жити) на свій бік див. перева́жувати;

Переверта́ти (переверну́ти) на свій лад див. переверта́ти;

Пережи́ти свій вік див. пережива́ти;

Перемага́ти (перемогти́) своє́ се́рце див. перемага́ти;

Перетяга́ти (перетя́гувати, перетягти́, перетягну́ти) на свою́ сто́рону (на свій бік) див. перетяга́ти;

Підбива́ти (підби́ти) на свою́ ру́ку (руч) див. підбива́ти;

Підбива́ти (підби́ти) під свою́ ру́ку див. підбива́ти;

Позабира́ти в свої́ ру́ки див. позабира́ти;

Показа́ти своє́ див. пока́зувати;

Пока́зувати (показа́ти) свої́ кі́гті див. пока́зувати;

Підставля́ти (підста́вити) свою́ го́лову див. підставля́ти;

Плу́тати свої́ сліди́ див. плу́тати;

Поме́рти (уме́рти) не своє́ю сме́ртю — померти неприродною смертю;

Поме́рти (уме́рти) своє́ю сме́ртю — померти природною смертю.

— Бог з ними, хай забирають [землю].., аби життя залишили, щоб хоч померти своєю смертю (Мик., II, 1957, 473);

По своє́му пі́р’ю див. пі́р я; По свої́й во́лі див. во́ля;

Поста́вити на своє́му див. поста́вити;

Прибира́ти (прибра́ти) до свої́х рук див. рука́: Прийма́ти (прийня́ти) під свою́ ру́ку див. рука́;

Приткну́ти свою́ го́лову див. притика́ти;

Прихиля́ти (прихили́ти) своє́ ву́хо (у́хо) див. прихиля́ти;

Роби́ти (зроби́ти) своє́ [ді́ло] див. роби́ти, зроби́ти;

Розка́зувати (розка́зати) свої́ми слова́ми див. розка́зувати;

Розкрива́ти (розкри́ти) свої́ ка́рти див. розкрива́ти;

Свого́ доказа́ти див. дока́зувати;

Свої́м горбо́м бра́ти (нажива́ти, одробля́ти і т. ін.) див. горб;

Свої́м зви́чаєм див. зви́чай;

Свої́ми си́лами див. си́ла;

Свої́ми слова́ми — не дотримуючись слів, висловів прочитаного, почутого.

[Орлюк:] Я не хочу, щоб ти була на суді.. Я все розкажу тобі своїми словами (Довж., I, 1958, 373);

Свої́м ко́штом див. ко́шти;

Свої́м ро́бом роби́ти див. роб;

Свої́м умо́м жи́ти — те саме, що Жи́ти свої́м ро́зумом ( див. ро́зум).

— Оце накрутив,— промовив Килигей упівголоса, прочитавши Куликів меморандум. — І складно й жалібно. Хто це тобі так — чи не до дяка ходив?— Кулик несподівано образився: — Своїм умом живу (Гончар, II, 1959, 55);

Свої́м хо́дом див. хід;

Своя́ во́ля див. во́ля;

Своя́ рука́ — влади́ка див. влади́ка;

Сіда́ти (сі́сти) на свого́ ко́ника див. ко́ник;

Сказа́ти своє́; Сказа́ти своє́ сло́во — виявити себе в якійсь справі, відіграти певну роль у чомусь, унісши щось оригінальне, особисте;

Скро́плювати (скропля́ти, скропи́ти) своє́ю кро́в’ю зе́млю (шлях і т. ін.) див. скро́плювати;

Спра́вдити (стри́мати і т. ін.) своє́ сло́во див. сло́во;

Стоя́ти на своє́му (на свої́м) — дотримуючись певних поглядів, думок, уперто відстоювати їх.

Вони стояли на своєму: їх ніхто не присилує жити вкупі (Коцюб., І, 1955, 40);

Що хочете кажіть, шановні друзі, А я уперто на своїм стою (Рильський, Зим. записи, 1964, 61);

Трима́тися свого́ — наполегливо домагатися чого-небудь, не йдучи ні на які поступки.

Одні хоч і зараз ладні були ставати до роботи. Але друга частина цупко трималась свого (Головко, II, 1957, 238);

— Ти, Мироне, тримайся свого, то не пропадеш (Стельмах, II, 1962, 45);

Угамува́ти се́рце своє́ див. се́рце;

Узя́ти (взя́ти, забра́ти) свої́ слова́ наза́д див. сло́во;

У своє́му по́вному скла́ді див. склад¹;

Чу́ти (почу́ти) свої́ми ву́хами див. ву́хо.

2. Який перебуває в родинних, дружніх або інших близьких стосунках чи пов’язаний місцем постійного проживання, спільною працею, спільними переконаннями і т. ін.

Привітай же, моя ненько, Моя Україно, Моїх діток нерозумних, Як свою дитину (Шевч., І, 1963, 51);

— Невже ти оце візьмешся за таке діло?.. Ти ж, кажуть, був трохи свій із Сомком! (П. Куліш, Вибр., 1969, 185);

За годину був Тарас уже своєю людиною і в чистенькій хатинці, і в невеличкому садку (Ів., Тарас. шляхи, 1954, 342);

Слухаючи бійця, вона впізнавала свого Юрася таким, як і сорок місяців тому (Гончар, III, 1959, 170);

// у знач. ім. свій, свого́, ч.; своя́, своє́ї, ж.; своє́, свого́, с.; свої́, свої́х, мн. Той, хто перебуває в родинних, дружніх або інших близьких стосунках чи пов’язаний місцем постійного проживання, спільною працею, спільними переконаннями і т. ін.

— Ти, князю, вже не любиш мене. Нащо ж я покинула рідний край і пішла в світи блукати, тинятись та поневірятись між чужими людьми?.. Тепер вже й свої не приймуть мене до себе, не пустять мене в хату (Н.-Лев., VII, 1966, 192);

Б’ється Остап і рубається, аж правиця козацька зомліває, одбився далеко від своїх (Вовчок, І, 1955, 333);

— Хто йде?.. — Хто там? Які? Чи не тутешні? Чи не свої? — Ні, не свої. Ішли полтавські, донські, воронезькі (Довж., І, 1958, 380).

◊ Свій брат див. брат;

Своя́ кі́стка див. кі́стка;

Своя́ люди́на див. люди́на.

3. Власт. тільки цій особі, цьому предметові; особливий, своєрідний.

Кожний край має свій звичай (Укр.. присл.., 1963, 202);

[Орест (тихо до Люби):] Он ваша товаришка не любить риску, не те що ми з вами! [Любов:] У всякого свій шлях! (.. подається до дверей..) (Л. Укр., II, 1951, 32);

// у знач. ім. своє́, свого́, с. Те, що властиве тільки цій особі, цьому предметові.

Якщо режисерові нема чого сказати свого про відомий роман чи оповідання, — .. то де ж тоді творчість? (Літ. Укр., 24. V 1966, 1);

— У одного [кобзаря] навчився тому, у другого другому, та й вийшло щось своє (Бурл., О. Вересай, 1959, 67);

// Не іноземний, не запозичений, не чужий; рідний, вітчизняний.

Велика російська радянська література, при джерелах якої стоять Максим Горький і Володимир Маяковський,— хіба не живе вона в свідомості всіх нас, українських радянських письменників, як своя, рідна, як література, без якої не можна жити? (Рильський, IX, 1962, 153);

// у знач. ім. своє́, свого́, с. Те, що не є іноземним, запозиченим, чужим; рідне, вітчизняне.

Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь (Шевч., І, 1951, 335);

// Природний, не штучний.

Їм [жінкам] тяжко в пеклі докоряли.., Бо щоки терли манією, А блейвасом і ніс, і лоб, Щоб краскою, хоч не своєю, Причаровать [причарувать] к собі кого б (Котл., І, 1952, 140).

Свого́ ро́ду див. рід.

4. Належний, відповідний.

[Степан:] Я помщусь на ньому! [Василь:] Не треба, ні, не треба, Степане! На все свій час (Кроп., V, 1959, 154);

В хаті було поприбирано, все стояло на своїм місці (Коцюб., І, 1955, 32);

Він бере окраєць, шанобливо цілує його, кладе на своє місце (Стельмах, І, 1962, 649).

◊ Іти́ своє́ю че́ргою див. че́рга;

[Мов (немо́в і т. ін.)] сам не свій (сама́ не своя́, само́ не своє́) — хтось втратив душевну рівновагу, самовладання.

Вона його любила — як кожна мати свою дитину. Чи, не дай боже, занедужає Чіпка,— Мотря сама не своя (Мирний, І, 1949, 146);

Вутанька була сама не своя від обурення (Гончар, II, 1959, 150);

Все товариство стояло при сих словах мов само не своє (Фр., III, 1950, 321);

Стефан ходив наче сам не свій (Чорн., Пісні.., 1958, 35);

Не при своє́му ро́зумі (умі́) див. ро́зум, ум;

При своє́му ро́зумі (умі́) див. ро́зум, ум;

Свого́ ча́су; У свій час див. час;

Своє́ю че́ргою див. че́рга;

У свою́ че́ргу див. че́рга.