синочок

СИНО́ЧОК, чка, ч. Зменш.-пестл. до сино́к.

[Василь:] Домахо, моя вірна дружинонько! Сину мій, синочку мій коханий!.. (Кроп., II, 1958, 179);

Дарма, думаю, хай висипляється синочок, хай здоров’ячка закохує, щоб тоді хазяйнувать подужав (Тесл., З книги життя, 1949, 18);

На колінах у матері тихо позіхає ще без імені синочок (Довж., І, 1958, 112);

— Прощай, дитя, прощай, синочок!.. — І в землю провалився дід (Котл., І, 1952, 109);

— Не барися, мій синочку, Швидше повертайся! — Сказав старий (Шевч., II, 1963, 335);

В місті грабунки, «синочки» [Махна] перепились, розперезались… (Гончар, II, 1959, 334);

Вбив би, та жінка кинулась йому в ноги, називаючи його милостивцем і синочком. Тоді бандит щось подумав і вистрілив у вулик (Стельмах, II, 1962, 42).