стинати

СТИНА́ТИ¹, а́ю, а́єш, недок., СТЯ́ТИ і ЗІТНУ́ТИ, зітну́, зітне́ш, рідко ЗОТНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., перех.

1. Ріжучи, відокремлювати що-небудь від чогось (перев. верхню частину); зрізувати.

Дорослі з піснями стинають стиглі кетяги [винограду] в коновки та носять до бочки (Коцюб., І, 1955, 191);

Улянка гострим.. ножем стинає верхню покришечку, а тоді переверне маківку над мискою, і жодне зернятко в неї не загубиться (Донч., IV, 1957, 67);

Руки наші не омліють, Скосим луг бігцем. Лиш тоді відпічнемо [відпочинемо], Як травицю зітнемо (Пісні та романси.., II, 1956, 72);

Знає той колос, стебло і лушпина, Що, як доспіє зерно золоте, Серп їх нещадний зітне і змете (Фр., X, 1954, 59);

// Те саме, що зру́бувати.

Сім літ Сокира божа ліс стинала (Шевч., II, 1963, 86);

Подумав, що відколи живеш [Іване] отут, під лісом, то ще не бачив, щоб жінки самі дуба стинали (Вільде, Троянди.., 1961, 337);

Родим метнувся в перелісок, змахнув широким своїм мечем, стяв товсте молоде деревце (Загреб., Диво, 1968, 43);

Як дерево зітнуть, кожний тріски збирає (Номис, 1864, № 1249);

// Збивати різким ударом, пострілом.

Візьме [Мирон] прутик, швякає по повітрі або стинає головки з будяків та ластів’ячого зілля (Фр., І, 1955, 231);

Тонна бомба рознесла вщент будинок, стяла вогненною косою й спопелила весь густий сад (Кучер, Голод, 1961, 138).

Стина́ти (стя́ти, зітну́ти) го́лову (го́лови) кому — відрубувати голову (голови) кому-небудь.

Як стріла, він вороним У боях літає, І, як лозу, ворогам Голови стинає (Укр.. думи.., 1955, 366);

Вояки стинали втікачам голови (Досв., Гюлле, 1961, 181);

Кинувся [Єремія] в битву, махав шаблею і стяв не одну буйну козацьку голову (Н.-Лев., VII, 1966, 178).

2. перен., рідко. Знищувати, убивати кого-небудь.

Нас [будяків] переслідують, стинають, Уперто нас за хопту мають (Фр., XIII, 1954, 157);

Хто перший ворога зітнув, Якого краю діти? (Граб., І, 1959, 412);

Нечутна куля, куля мовчазна Бійця в бою знаходить, щоб зітнути (Перв., II, 1958, 216).

СТИНА́ТИ², а́ю, а́єш, недок., СТЯ́ТИ і ЗІТНУ́ТИ, зітну́, зітне́ш, док., перех. Щільно з’єднувати, сильно притискувати одне до одного; зводити.

Дівчина аж кулачки стинала, радісно нетямлячись (Гончар, Тронка, 1963, 19);

// Вкривати, сковувати льодом (річку, озеро і т. ін.).

Підгірські річки і потоки Мороз стяв ледом [льодом] аж до дна (Фр., X, 1954, 302).

Стина́ти (стя́ти, зітну́ти) зу́би:

а) сильно стискувати зуби, виявляючи цим лють, роздратування, досаду, розпач.

Галя в розпачі обливалася слізьми, а Уралов, стинаючи зуби, кидався з кутка в куток (Гончар, Тронка, 1963, 302);

б) (тільки док.) умерти.

Почувши ще й це, Тимоха рясу з себе [скинув], щоб не заважала, та тоді вже як махнув під бік, то стара й зуби стяла (Свидн., Люборацькі, 1955, 194);

Я роздавлю тебе, як жабу, Зітру, зімну,.. як бабу, Що тут і зуби ти зітнеш (Котл., І, 1952, 95).

◊ Стина́ти (стя́ти, зітну́ти) [в жи́лах] кров — викликати почуття страху, переляку.

СТИНА́ТИ³ див. стена́ти².