трубити

ТРУБИ́ТИ, трублю́, тру́биш; мн. тру́блять; недок.

1. неперех. Видобувати звуки, мелодію, сигнал, дуючи в трубу (у 2 знач.), ріг і т. ін.

Три словаки сіли на човни. Два обпирались об дно палицями, третій трубив у мідну трубу, закликаючи по дорозі пасажирів (Н.-Лев., II, 1956, 416);

— Чи чуєте, здається, у роги трублять? (Стор., І, 1957, 390);

Коли сонце заходить, ватаг виносить.. трембіту і трубить побідно на всі пустинні гори (Коцюб., II, 1955, 326);

Чую… Омелько дає он «концерти» Там же, при конях — на фермі у нас! Ясла наповнив — і трубить уперто, Грає і там, щоб не гаяти час! (С. Ол., Вибр., 1959, 100);

// Звучати (про трубу, ріг і т. ін.).

На Дніпрі проти Києва.., ніби з води, вирнули лодії [човни], на них трубили труби, чулись гучні крики (Скл., Святослав, 1959, 426);

// Видавати або утворювати низькі чи пронизливі звуки, схожі на звуки труби.

Гу-гу! — трубить над ним вітер, бляхою гримить… (Вас., II, 1959, 129);

В яру, де навіть у спекотливий день усе тіло обіймала прохолода, трубили дикі горлиці (Донч., IV, 1957, 104);

— Невесело, Андрію, тут зимою. Тільки дерево шумить та вовки трублять (Стельмах, І, 1962, 300).

◊ Труби́ти в кула́к, фам. — терпіти нужду, нестатки, голод.

Кожухи, свити погубили І з голоду в кулак трубили, Така нам лучилась пеня (Котл., І, 1952, 72);

— Ой, правду дядина небога говорила, Що тільки на світі великим рибам жить! А нам, малим, в кулак трубить! (Г.-Арт., Байки.., 1958, 81);

Хоч у кула́к труби́ти:

а) вираз на означення відчаю, викликаного нуждою, нестатками, голодом.

На дубі сидячи, Зозуля куковала: «..Одколи, як тепло вже стало, А гусені нема, черви зовсім так мало. Прийшлось із голоду хоч у кулак трубить» (Греб., І, 1957, 46);

б) вираз на означення відчаю, викликаного безвихідним становищем.

— Звісно, без хазяїна двір плаче, а без хазяйки хата… З виразом якоїсь сумовитої приреченості оповідав про свою молоду долю Брачун.. — Я все в сільраді та в роз’їздах.. Ще добре, що хоч корівчини якої немає, а то — хоч у кулак труби… (Збан., Сеспель, 1961, 397).

2. перех. Звуком труби подавати сигнал до чого-небудь; виконувати на трубі що-небудь.

— Ну, Григорію Григоровичу, — сказав дід, — труби похід, будь ласка (Ю. Янов., II, 1954, 109);

Крізь вітер уже й не розбереш: чи сурмлять то ще, розходячись в різні боки, сурмачі, трублячи кожен своєму війську свою сувору й тривожну правду, чи це вже сурмить та свище замість них пронизливий вітер (Гончар, II, 1959, 406);

*Образно. Юля допалювала очима конаючого ворога, а сонце їй трубило хорал, як молодій орлиці (Тют., Вир, 1964, 459).

На при́ступ труби́ти див. при́ступ.

3. неперех., розм. Розповідати скрізь про когось, щось, поширювати які-небудь чутки, звістки і т. ін.

Господар, від котрого Іван донедавна не чув ніколи доброго слова, тепер трубив о нім на всі боки, мов нанятий (Фр., III, 1950, 142);

*Образно. Зазивала [мати] пишну шляхту Під Корсунь в гостину… Про ту учту слава трубить На всю Україну (П. Куліш, Вибр., 1969, 335);

// Надокучливо говорити, нагадувати, повторювати що-небудь.

Всяк про правду трубить, та не всяк ту правду любить (Укр.. присл.., 1963, 165).

Мов (на́че і т. ін.) у тру́би тру́блять про кого — що — багато говорять, розповідають про кого-, що-небудь.

Іде [козак] за сто верст, аби тілько побачить, що там за дочка в сотника Таволги, що там за Орися, що всюди про неї мов у труби трублять! (П. Куліш, Вибр., 1969, 246).

4. неперех., розм. Довго займатися чим-небудь.

— Ліквідували його установу як непотрібну, де він трубив по-пустому двадцять років (Довж., II, 1959, 96);

В лютневому перевороті брав участь, потім у село своє повернувся, партизанив. У ревкомі був. — Отак і трублю все життя (Збан., Малин. дзвін, 1958, 138).

5. перех. Гризти що-небудь, поїдаючи або подрібнюючи, псуючи (про гризунів).

Нам остогидли переднівки в байраках.., в невимолочених скиртах, де весь день над самим вухом шарудять, трублять зерно миші (Земляк, Гнівний Стратіон, 1960, 8).