турбувати

ТУРБУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., перех.

1. Викликати неспокій, хвилювання; непокоїти.

Явдосі не спалося. Стару голову турбували важкі та нерадісні думки про Йосипову долю… (Мирний, IV, 1955, 52);

До нашого села від двірця треба їхати 7 верст, а переїзд сей хай Вас не турбує, бо тепер як знаємо, коли прибудете, то вишлемо коні на дворець (Л. Укр., V, 1956, 50);

Батькові крики його не турбують. Юра до них уже звик (Смолич, II, 1958, 16);

// рідко. Мучити, бути відчутним (про біль, хворий орган і т. ін.).

Я чую біль, але цей біль уже не турбує (Ю. Янов., II, 1958, 129).

2. Порушувати чий-небудь спокій.

Нащо вже й бога турбувать, Коли по-нашому не буде (Шевч., II, 1953, 23);

Щоб не турбувати матері, вона взяла з собою ключ (Донч., V, 1957, 340);

[Людмила:] Андрій Григорович погано почуває себе і дуже просив, щоб його не турбували (Мороз, П’єси, 1959, 280);

Над нашим домом пролягає траса.. Шумливі пролітають літаки Вдень і вночі. — Це заважає вам, Турбує вас, тривожить, непокоїть? (Рильський, III, 1961, 222).

3. перен. Виводити що-небудь із стану спокою.

Вечірній вітер турбував стареньку нашу грушу (Л. Укр., І, 1951, 458);

Кругом мряка, кругом хуга І мороз лютує, Наганяє вітер тучу, Дерева турбує (Дн. Чайка, Тв., 1960, 241);

Інший турбує веслом простори морів небезпечних, Інший береться до зброї і важить на царські чертоги (Зеров, Вибр., 1966, 217).