хитати

ХИТА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ХИТНУ́ТИ, ну́, не́ш, док.

1. перех. і без додатка. Надавати чому-небудь коливального руху з боку на бік, вперед і назад, згори вниз; колихати, гойдати.

Віє вітер, повіває, Кораблі хитає (Рудан., Тв., 1959, 100);

В очах Перед нею хатина похилая стала. Ні огню в їй, ні світла. І буря хитала Двері (Л. Укр., IV, 1954, 264);

Дерева в саду хитає вітер (Сос., II, 1958, 7);

Хвиля хитає комиші, вішає на кореневища верболозів лиштви білої піни (Тют., Вир, 1964, 126);

Марія, перед тим як стрибнути в човник, хитнула утлу посудинку носком черевика (Смолич, Ми разом.., 1950, 19);

// безос.

Хитало досить нашого човна, але ми всі того не боялись і ніхто не був хворий (Л. Укр., V, 1956, 402);

Пароплав раптом так хитнуло, що графин не встояв на столику і брязнув на підлогу (Донч., III, 1956, 215);

// Ритмічно погойдувати кого-, що-небудь.

Аж ось почали у город четвернею ридвани в’їжджати; ..неугавно клекотіли насади, злегка хитаючи ридвани, наче тую колиску (Мирний, III, 1954, 256);

Крок Орла мене хитає в кавалерійському сідлі так ніжно й лагідно (Сос., II, 1958, 407);

// безос.

Вам здається, що ви їдете, що вас хитає (Мирний, IV, 1955, 323);

// Колихати, гойдати кого-небудь, заспокоюючи, присипляючи.

Круг себе сумно озирнулась [Марія], На руки козеня взяла І веселенькая пішла На хутір бондарів убогий. А йдучи, козеня, небога, Ніби дитину, на руках Хитала, бавила, гойдала (Шевч., II, 1963, 357);

Тільки мені наче сниться, що хитав мене хтось у колисці і співав надо мною тихесенько (Вовчок, І, 1955, 3);

Пришле, було, [батько] сусідку, щоб я несла онучка. Так було втішається! Було хитаючи аж засапається (Барв., Опов.., 1902, 284);

Семенко хитав дитину, але співати не вмів (Стеф., І, 1949, 144).

2. неперех., чим. Коливати, здійснювати коливальні рухи чим-небудь.

Кіт неохоче підводить сонну голову і ліниво хитає куценьким хвостом (Рибак, Що сталося.., 1947, 95);

*Образно. Крикнула беззвучно навздогін [вітрові] покинена смерічка, хитнула верхів’ям, простягає віття, вернути хоче (Хотк., II, 1966, 307);

Гіллям хитнув дубовий гай (Рильський, Поеми, 1957, 23);

// Примушувати що-небудь коливатися.

— Ой у полі билина, вітер нею хитає (Чуб., V, 1874, 74).

♦ Хита́ти (хитну́ти) голово́ю (го́ловами):

а) рухом голови виражати яке-небудь ставлення до слів чи поведінки кого-небудь (заперечення, схвалення, осуд тощо).

Маруся лиш хитала заперечливо головою (Хотк., II, 1966, 170);

Жінки божкали, хитали головами журно й тішили стару Карпенчиху, Чумачиху та Півнівських жінок (Головко, II, 1957, 158);

Петросов співчутливо хитає головою (Донч., II, 1956, 78);

[Xведір:] Іван! Душа міру знає? (Дивиться на Івана. Той хитнув головою) (Мирний, V, 1955, 227);

— Тимофій — правдивий чоловік! — залунало навколо, і навіть Марійка Бондар, яка на мить виглянула з коридора, схвально хитнула головою (Стельмах, II, 1962, 21);

б) (тільки док.) рухом, кивком голови привітатися з ким-небудь.

На Саїдів поклін хитнула [дочка Синявіна] головою (Ле, Міжгір’я, 1953, 61);

Він привітно хитнув головою, вітаючись з придворними (Кочура, Зол. грамота, 1960, 171);

в) (перев. док., на що і без додатка) рухом голови подати якийсь знак кому-небудь або вказати на кого-, що-небудь.

— Так оце той посланець! — сказав він, хитнувши головою на Христю (Мирний, III, 1954, 180);

— Знаєш тата? Де він? — Усміхнулась. Руки гостинцями зайняті, головою хитнула на стіну, на фотографію (Головко, II, 1957, 499);

Левко хитнув батькові головою і першим повільно підійшов до жердки за свиткою, думаючи, як то йому доведеться говорити з Стадницьким (Стельмах, І, 1962, 97);

г) (на кого) вказуючи на кого-небудь, засуджувати його поведінку, вчинки.

Люди вже стали хитати на його головою… (Вовчок, І, 1955, 220);

До того і дехто з знайомих хитає на мене головою,— чому нічого не подаю до «Київської Старини»? (Мирний, V, 1955, 405).

3. перех. Рухаючи що-небудь, робити його нестійким, хистким; розхитувати.

Лаврін скочив у сіни і почав хитать драбину (Н.-Лев., II, 1956, 360);

На ній [продухвині] стоїть бовдур дерев’яний. Попробував його хитнути — де там! (Хотк., І, 1966, 117);

// Змушувати труситись, двигтіти що-небудь.

До Хортиці води кипіли, І скелі хитали вони, Каміння несли, мов пір’їну, Гривасті, страшні буруни (Нагн., Пісня.., 1949, 119);

Й хлопці веселі, завзяті Землю хитнуть гопаком (Гірник, Друзі.., 1953, 30);

// безос.

Рвонуло за бугром, хитнуло землю, обдало теплом… (Гонч., Вибр., 1959, 198);

// Різко коливати повітря (про сильний шум чи удар).

Коли сонце стало високо, вдарив із дзвіниці дзвін; хитнув повітря і ножем пройшов в серце (Коцюб., II, 1955, 178);

// безос.

Розітнувся десь вибух страшний… І хитнуло повітря… Летить грузовик… (Сос., II, 1958, 305);

// Позбавляти кого-небудь рівноваги, кидати з боку на бік (про втому, хворобу тощо).

Гірка образа давила її за душу, кусала за серце, кров била в голову, їй здавалося, що земля крутилася під нею і її хитала (Мирний, IV, 1955, 125);

Трясила втома вже хитає, не може підвести й руки… На зброї сонце дико грає, і дико цокають клинки… (Сос., І, 1957, 365).

4. тільки недок., перех., перен. Робити що-небудь неміцним; підривати, розхитувати.

Почав Гурамішвілі, ставши серед хати, да словами ж Руставелі світ старий хитати (Тич., І, 1957, 212);

Хто може скласти ціну маленькій листівці, яка хитає царський трон? (Стельмах, I, 1962, 618).

♦ Хита́ти репута́цію — підривати чийсь авторитет.

Треба, щоб це було недозволенною річчю — хитати репутації тих, чиєю творчістю ми хочемо збагатити нашу духовну скарбницю (Кундзич, Діези.., 1956, 46).