хитати

ХИТА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ХИТНУ́ТИ, ну́, не́ш, док.

1. кого, що і без прям. дод. Надавати чому-небудь коливального руху з боку на бік, вперед і назад, згори вниз; колихати, гойдати, розгойдувати.

Віє вітер, повіває, Кораблі хитає (С. Руданський);

В очах Перед нею хатина похилая стала. Ні огню в їй, ні світла. І буря хитала Двері (Леся Українка);

Дерева в саду хитає вітер (В. Сосюра);

Хвиля хитає комиші, вішає на кореневища верболозів лиштви білої піни (Григорій Тютюнник);

Марія, перед тим як стрибнути в човник, хитнула утлу посудинку носком черевика (Ю. Смолич);

// безос.

Хитало досить нашого човна, але ми всі того не боялись і ніхто не був хворий (Леся Українка);

Пароплав раптом так хитнуло, що графин не встояв на столику і брязнув на підлогу (О. Донченко);

// Ритмічно погойдувати кого-, що-небудь.

Аж ось почали у город четвернею ридвани в'їжджати; .. неугавно клекотіли насади, злегка хитаючи ридвани, наче тую колиску (Панас Мирний);

Крок Орла мене хитає в кавалерійському сідлі так ніжно й лагідно (В. Сосюра);

// безос.

Вам здається, що ви їдете, що вас хитає (Панас Мирний);

// Колихати, гойдати кого-небудь, заспокоюючи, присипляючи, бавлячи; колисати.

Круг себе сумно озирнулась [Марія], На руки козеня взяла І веселенькая пішла На хутір бондарів убогий. А йдучи, козеня, небога, Ніби дитину, на руках Хитала, бавила, гойдала (Т. Шевченко);

Тільки мені наче сниться, що хитав мене хтось у колисці і співав надо мною тихесенько (Марко Вовчок);

Пришле, було, [батько] сусідку, щоб я несла онучка. Так було втішається! Було хитаючи аж засапається (Ганна Барвінок);

Семенко хитав дитину, але співати не вмів (В. Стефаник).

2. чим. Коливати, здійснювати коливальні рухи чим-небудь.

Він [Олександр] ласкаво хитнув головою Софії та Саньці, озирнувся навкруги і разом з Луценком рушив із хати (В. Винниченко);

Кіт неохоче підводить сонну голову і ліниво хитає куценьким хвостом (Н. Рибак);

* Образно. Крикнула беззвучно навздогін [вітрові] покинена смерічка, хитнула верхів'ям, простягає віття, вернути хоче (Г. Хоткевич);

Гіллям хитнув дубовий гай (М. Рильський);

// Спричинювати, викликати коливання чогось; змушувати що-небудь коливатися.

– Ой у полі билина, вітер нею хитає (П. Чубинський).

3. кого, що. Рухаючи, соваючи що-небудь, робити його нестійким, хистким; розхитувати.

Лаврін скочив у сіни і почав хитать драбину (І. Нечуй-Левицький);

На ній [продухвині] стоїть бовдур дерев'яний. Попробував його хитнути – де там! (Г. Хоткевич);

// Змушувати труситись, двигтіти що-небудь.

До Хортиці води кипіли, І скелі хитали вони, Каміння несли, мов пір'їну, Гривасті, страшні буруни (М. Нагнибіда);

Й хлопці веселі, завзяті Землю хитнуть гопаком (М. Гірник);

// безос.

Рвонуло за бугром, хитнуло землю, обдало теплом... (І. Гончаренко);

// Різко звучати, стрясаючи повітря (про сильний шум чи удар).

Коли сонце стало високо, вдарив із дзвіниці дзвін; хитнув повітря і ножем пройшов в серце (М. Коцюбинський);

// безос.

Розітнувся десь вибух страшний... І хитнуло повітря... Летить грузовик... (В. Сосюра);

// Позбавляти кого-небудь рівноваги, кидати з боку на бік (про втому, хворобу тощо).

Гірка образа давила її за душу, кусала за серце, кров била в голову, їй здавалося, що земля крутилася під нею і її хитала (Панас Мирний);

Трясила втома вже хитає, не може підвести й руки... На зброї сонце дико грає, і дико цокають клинки... (В. Сосюра).

4. тільки недок., що, перен. Робити що-небудь неміцним; підривати, розхитувати.

Почав Гурамішвілі, ставши серед хати, да словами ж Руставелі світ старий хитати (П. Тичина);

Хто може скласти ціну маленькій листівці, яка хитає царський трон? (М. Стельмах).

◇ Підмо́чувати (хита́ти) / підмочи́ти (розхита́ти) репута́цію (авторите́т) див. підмо́чувати;

(1) Хита́ти / похита́ти голово́ю:

а) (як) виражати схвалення, осуд, заперечення, докір і т. ін. стосовно слів чи поведінки кого-небудь.

Маруся лиш хитала заперечливо головою (Г. Хоткевич);

Петросов співчутливо хитає головою (О. Донченко);

Жінки божкали, хитали головами журно й тішили стару Карпенчиху, Чумачиху (А. Головко);

Учитель докірливо похитав головою (Ю. Яновський);

б) (на кого) указуючи на кого-небудь, засуджувати його поведінку, вчинки.

Люди вже стали хитати на його [на нього] головою... (Марко Вовчок);

Дехто з знайомих хитає на мене головою, – чому нічого не подано до “Київської старини”? (Панас Мирний);

в) не схвалювати чого-небудь, виражати своє негативне ставлення до нього.

Мартоха з усіх своїх дітей найбільше любила “головату” Гапку й не терпіла, як сусіди хитали головами над дитиною та пророкували (Леся Українка);

Старі шляхтичі, поглядаючи на той блискучий поїзд, тільки хитали головами (І. Нечуй-Левицький);

Запорожці знов ізчезли [щезли], як мара. Мати й дочка думали, що в їх і справді щось недобре на думці; а Василь Невольник похитав головою (П. Куліш).