цяця

ЦЯ́ЦЯ, і, ж.

1. Іграшка (перев. в розмові з дітьми й у мові дітей).

В калюжу дивлячись, малесенька Марина Уздріла сонечко,— хотіла цяцю взять. Взяла — багно!.. І хто б Марину став пенять? Марина — Дитина (Бор., Тв., 1957, 200);

Ще сльози з оченят краплють; воно [дитя] їх втира, а другою ручечкою хвалиться тобі цяцею (Кв.-Осн., II, 1956, 360);

[Дитина (до Елеазара, простягаючи ручки до арфи):] Дай цяцю, дядю! (Л. Укр., II, 1951, 135);

*У порівн. Сам у дранті сюди явивсь, а її, мов цяцю, привіз у чобітках, у доччиній на всю спину шалі (Гончар, II, 1959, 214).

2. перен., розм. Розумник, розумниця.

— Он бачте, як Маринка гарно грається. От цяця баришня! (Мирний, III, 1954, 156);

— Іди сюди, доцю… Стрибки, доцю, стрибки… Не слухай тата, маму слухай… Мама цяця (Ковінька, Кутя.., 1960, 51).

3. перен., розм. Вродлива жінка, красуня.

— Я знав Онисію Степанівну ще панною. Ото була цяця! Ну, та й цяця,— як крашанка! як писанка! як золото! — почав вихваляти Бонковський (Н.-Лев., III, 1956, 99);

// ірон. Надзвичайно некрасива, бридка людина.

Еней, таку уздрівши цяцю, Не знав із ляку де стояв (Котл., І, 1952, 116);

Так оце то та богиня! Лишенько з тобою. А я, дурний, не бачивши Тебе, цяце, й разу, Та й повірив тупорилим Твоїм віршомазам (Шевч., І, 1963, 244).

4. перен., розм., ірон. Поважна, значна особа.

— Це буде такий зятьок, така, даруйте, цяця, що й старого не клади,— казали (Кач., II, 1958, 9);

— Що ти просиш? Щоб я Гната не чіпав? А що ж він за цяця, що його чіпати не можна? (Тют., Вир, 1964, 77).

♦ Вели́ка ця́ця див. вели́кий;

Га́рна (яка́, невели́ка і т. ін.) ця́ця — про того, чиї претензії не відповідають його справжнім достоїнствам, хто не має підстав на шану.

— Той ваш Швейк, як встановлено слідством, узагалі гарна цяця (Гашек, Пригоди.. Швейка, перекл. Масляка, 1958, 319);

— Чи він сире м’ясо їсть, ваш Лисенко, чи що? Чого такий лютий? — І ви б були люті, коли б вас посадили на цеп, як собаку. І тільки за те, що шапки не зняв перед паням. Цяця яка… (Панч, Гомон. Україна, 1954, 185);

І мали [візниці] думку прокотити заїжджого барина [пана] на славу, та староста охолоджував: не дуже лиш гнатимеш коней: невелика цяця їде (Мирний, III, 1954, 190).