чарівниця

ЧАРІВНИ́ЦЯ, і, ж.

1. заст. Жін. до чарівни́к 1.

Прочула [Хима], що живе стара чарівниця в тому бору. Знадобилась вона тепер бідолашній Химі (Вовчок, І, 1955, 52);

— Переходь, кажу, переходь дорогу! ноги тобі покорчить, бо я йду з святим образом під пахвою: не заподієш мені лиха, чарівнице! (Н.-Лев., II, 1956, 22);

Я вже зроду такий удався, що ніколи не вірив ні в.. відьми, ні в чарівниці, ні в опирі (Март., Тв., 1954, 48);

Живе на острові цариця Цирцея, люта чарівниця І дуже злая до людей; Які лиш не остережуться, А їй на острів попадуться. Тих переверне на звірей [звірів] (Котл., І, 1952, 159);

*Образно. [Поет:] Ой, музо-чарівнице, ти, вірна помічнице, прилинь до мене з неба! (Л. Укр., І, 1951, 298);

*У порівн. І нічка тихая, мов чарівниця тая, Прибралася у зорі золоті (Гл., Вибр., 1951, 85).

2. нар.-поет. Уживається як прикладка на означення чого-небудь незвичайного, захоплюючого.

О, чарівнице-природо! Нащо ти мене вабиш своїм чаром? (Мирний, IV, 1955, 316);

Чого квилите так жалібно, скрипки-чарівниці? (Фр., II, 1950, 74);

Там, чи тут я буду вільний,— Маю думи-чарівниці, Що для них нема на світі Ні застави, ні границі (Л. Укр., I, 1951, 385);

За вікном готелю чарівниця-зима запушила все білим снігом (Хижняк, Тамара, 1959, 280);

Миготить, міниться небо, задивилась ніч-чарівниця в тихі плеса Сріблянки (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 75).

3. перен., розм. Надзвичайної вроди дівчина, жінка.

Мав я шаблю і рушницю Ще й дівчину-чарівницю (Щог., Поезії, 1958, 62);

Подих мені перехопило. Адже як-не-як я мав зараз познайомитися з чарівницею, яка навік полонила серце мого приятеля (Збан., Любов, 1957, 291);

Він терпляче сподівався зустріти свою єдину чарівницю, отож і не квапився запросто підходити до інших дівчат (Стельмах, І, 1962, 123);

// Пестливе звертання до коханої дівчини або дружини.

— Се ти, єдиная моя? Се ти, моя царице? З-за моря приплила сюди, кохана чарівнице? (Л. Укр., І, 1951, 412);

[Конон:] Ах ти ж, чарівнице, замороко моя, щебетухо (Обійма її і цілує) (Кроп., II, 1958, 503);

— Та добре, добре, моя чарівнице,— усміхнувся Олекса, рукою пригортаючи дружину, вдячний, що ця бліда і слабенька зараз жіночка принесла в його оселю стільки світла і радості (Кочура, Зол. грамота, 1960, 337).