чудний

ЧУДНИ́Й, а́, е́.

1. Який викликає здивування; дивний.

Заснув. Снились якісь сни чудні (Вовчок, VI, 1956, 239);

[Річард:] Та що се з матір’ю сьогодні, Белло? І ти якась чудна… (Л. Укр., III, 1952, 59);

До обіду [Антін] спізнився, але ввійшов кроком легким і бистрим, з молодою лінією плечей і був як неприсутній. Марта помітила зміну.— Ти сьогодні якийсь чудний (Коцюб., II, 1955, 286);

[Сергій:] Ти щось знаєш про Надійку? [Семен:] Чудний ти, що ж я можу знати про неї? (Мороз, П’єси, 1959, 12);

[Захарко:] Якась чудна у тебе сьогодня [сьогодні] балачка: з одного на друге перескакуєш, тільки докупи не збереш! (Кроп., II, 1958, 142);

Якесь чудне почуття охоплює мене (Кол., На фронті.., 1959, 21).

2. Який викликає сміх; смішний.

Стоїть собі [цар], Голову понурив Сіромаха. Де ж ділася Медвежа натура? Мов кошеня, такий чудний (Шевч., І, 1963, 251);

Та й чудний же він [отець Василь]. Як вирядиться було у нову свою халамиду (так він узивав), примаже височки оливою, візьме парасоль у руки — ну прямо реготатися з нього, та й тільки (Хотк., І, 1966, 76);

Хлопець знав дідову схильність до чудних слів (Багмут, Опов., 1959, 16).

3. рідко. Те саме, що чуде́сний 2.

Слово-чудний дар природи (Фр., XIII, 1954, 43);

Важкі роки пройшли над нами, і приємно тепер варити чудну сталь і згадувати наших бійців (Ю. Янов., II, 1958, 250).