чутко

ЧУ́ТКО, присл.

1. Присл. до чутки́й 1.

Невиразно мигнув перед її очима росяний степ, тихі поля, темний ліс, коли вона перебігала їх та чутко ловила кожен звук… (Вовчок, Вибр., 1937, 167);

[Марта:] Ти як приходиш пізно, то тільки пошкрябай у напільне вікно: я чутко сплю, то зараз і почую (Вас., III, 1960, 82);

Росою зорі степ скропили. Дрімотним морем мла лежить. Табун стоїть коло могили, Докупи збившись, й чутко спить (Черн., Поезії, 1959, 386).

2. рідко. Те саме, що дошку́льно.

Він входив у клас.. і гуляв поміж нами, як необмежений пан наших тіл і душ. Та вдесятеро чуткіше гуляла його тростинка (Фр., IV, 1950, 223);

Максим у своїй невинній щирості й не розумів, як чутко вколов він у серце боярина тими словами (Фр., VI, 1951, 29).

3. присудк. сл., розм. Те саме, що чу́тно 2.

По тім боці жита половіють; чутко — млин меле (Вовчок, І, 1955, 282);

Тиша така, що чутко, як кров тече в жилах… (Коцюб., II, 1955, 323).