яріти

ЯРІ́ТИ¹, і́є, недок. Випромінювати яскраве світло або виділятися білизною, яскравими барвами.

Темнота груба обгорнула їх. Лиш каганець в руці таємничого чоловіка світився і ярів ще живіше, ще ясніше… (Фр., VIII, 1952, 277);

На довгому полірованому столі для засідань у двох кришталевих вазах яріли вогняно-червоні троянди (Загреб., День.., 1964, 47);

Зі стягом, в небі розпростертим, Йшли комсомольці серед нив. А стяг ярів огнем червоним, І зірка угорі була (Брат., Світанки, 1950, 15);

Над розквітлою землею, над усім світом мерехтливо яріли достиглі світанкові зорі (Коз., Листи.., 1967, 278);

Ворона сіла на каштан, і сніг сипався з гілки вниз і ярів на сонці (Сміл., Сад, 1952, 174);

Червоно яріли на його блідому запухлому обличчі запалені вуста (Бойч., Молодість, 1949, 118);

// Яскраво зеленіти.

Яріють скрізь селянські огороди (Стар., Поет. тв., 1958, 176);

Всюди цвіла черемха, лани жита й пшениці яріли (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 93).

ЯРІ́ТИ², і́ю, і́єш, недок., розм. Те саме, що яри́тися².

На цей раз сестри мої особливо яріли (Гончар, І, 1959, 89);

— Бевзь! — солодко видихнула в вухо Михайликові, яріючи від люті на нього, пані Роксолана (Ільч., Козацьк. роду.., 1958, 17);

Я бачив біг гірських бурхливих рік,— Дністра розлив, кипучу хвилю Стрия, Опору гнів, що б’ється і яріє, між горами проносячи потік (Гонч., Вибр., 1959, 295).