плакати

ГОЛОСИ́ТИ над ким-чим, по кому-чому і без додатка (голосно плакати на похороні, весіллі тощо), ЗАВО́ДИТИ за ким-чим, ТУЖИ́ТИ за ким-чим, рідше по кому-чому, ПОБИВА́ТИСЯ над ким-чим; ПРИМОВЛЯ́ТИ до кого, ПРИКА́ЗУВАТИ до кого, ПРИЧИТА́ТИ над ким, розм., ПРИЧИ́ТУВАТИ над ким, розм. (над небіжчиком — плачучи, примовляти); УБИВА́ТИСЯ (надто тяжко). — На кого ж ти нас покинула? — голосила Марина над помершою (померлою) матір'ю (Панас Мирний); Невелика була вартість срібних та мідяних прикрас.., але тепер мусив Мстислав добути і їх, щоби оплатити плачок-жалібниць, що мали заводити на похороні (Юліан Опільський); Гірко побивалась над тілом чоловіка нещасна дружина (І. Цюпа); Вона тужила й голосила голосно, як тужать по мертвому (І. Нечуй-Левицький); Все їх гукала, все до їх примовляла: "Тату мій, тату! Нащо ви мене покинули?" (Марко Вовчок); Христя теж не стримала сліз. Але не приказувала, як мати, — тільки глибоко відхлипувала та судорожно здригалась, тамуючи в собі тяжкий біль (А. Іщук); Тужила би, тужила (Маруся), русою косою шию овиваючи, і причитувала би над кимось помершим (померлим) (Г. Хоткевич). — Пор. 1. пла́кати.

ПЛА́КАТИ (лити сльози з горя, від болю тощо), РЮ́МАТИ розм., РЮ́МСАТИ розм., СЛИ́НИТИ зневажл., НЮ́НИТИ зневажл., НЮ́НІ РОЗПУСКА́ТИ зневажл., СКВИ́РИТИ діал., СКВИ́РИТИСЯ діал.; РИДА́ТИ, РЕВІ́ТИ розм., РЕВТИ́ розм., ВИ́ТИ розм., РОЗЛИВА́ТИСЯ розм., ЖЕЛІПА́ТИ діал. (голосно, гірко); ГОЛОСИ́ТИ, ЗАВО́ДИТИ, ТУЖИТИ (голосно, приказуючи); ПХИ́КАТИ, ПХИ́НЬКАТИ, КВИЛИ́ТИ, ХНИ́КАТИ розм., СКІ́МЛИТИ розм., СКАВУЧА́ТИ розм., СКАВУЛІ́ТИ розм., СКИ́ГЛИТИ розм., КВИ́СНУТИ діал. (тихо, жалібно); СХЛИ́ПУВАТИ, ХЛИ́ПАТИ розм., ВІДХЛИ́ПУВАТИ розм. (з хлипанням); КУВА́КАТИ розм. (про немовлят). Отак цілісіньку нічку рюмали, і я з ними; сижу та плачу (О. Стороженко); — Ну, годі рюмсати. До моїх похоронів ще далеко... — То я з радості плачу, що очуняв ти, братику (І. Цюпа); — Вона й тепер слинить, ну й хай слинить. Подумаєш — жіночі сльози! (Ю. Збанацький); — Нюниш, — ніби радісно констатував дідок, — за мамою скучив (Н. Рибак); (Галька (крізь сльози):) Я не хочу жити у панів! (Плаче). (Савка:) Ну, Галочко, годі! Не годиться комсомолці нюні розпускати (Я. Мамонтов); — А мені? — сквирив Петрик. — Купи й мені шаблю (З. Тулуб); Тільки й мовчить (дитина), як лазить, а як на руки, — і почне сквиритись (Словник Б. Грінченка); О, не ридай, моя старенька, твій син повернеться назад! (В. Сосюра); Налякані діти починали ревіти, жінки їх гамували і витирали сльози руками (М. Коцюбинський); Настя сиділа в сінях.. і ревла, аж коса тремтіла (С. Васильченко); Вона сліз своїх не впиняла, розливалася, — хотіла, щоб він.. її розважив, стишив (Марко Вовчок); Невеличку дівчинку Маринку, що желіпала на всі хати, Христя узяла на руки, носила, шикала, дзенькала у вікно, — ніщо не помагало (Панас Мирний); Ліна підсадовила її на грушу, а тоді не хотіла знімати. І Зінка злякалася, пхикала, просилася (Ю. Мушкетик); Дитина пхинькає, зривається на крик (А. Дімаров); Ген там, на могилі, хрест Божий стоїть, Під ним рано й вечір матуся квилить (Є. Гребінка); Від шуму прокидається Валя й починає хникати (В. Гжицький); Зігрівшись трохи, вже й не кричало (немовля), а тільки скімлило (О. Ільченко); Лягла (Фатьма) в холодку од сонця, гризла сирий овоч і хлипала-скавучала, як щеня (Ю. Яновський); — Лише Бог один знає, як я не раз із голоду скавуліла! (О. Кобилянська); Малеча скиглила в темряві, й матері ніяк не могли їх ні приспати, ні забавити (А. Головко); Цілу ніч кволився, квиснув Лаврик (І. Вирган); Він уже виплакав свої сльози — схлипував (Г. Косинка); Мирослава хлипала голосно, втираючи рясні сльози, що котились по її лиці (І. Франко); Хлоп'ятко Простягає рученята Та кувака істихенька (І. Манжура). — Пор. 1. голоси́ти, 1. плач.

ПЛАЧ, СЛЬО́ЗИ, СХЛИ́ПУВАННЯ, ГОЛОСІ́ННЯ, РИДА́ННЯ підсил., РЮ́МСАННЯ розм., РЕВ (РЕ́ВИ) розм., РЕВІ́ННЯ розм., РЕ́ВИЩЕ підсил. розм., ВИТТЯ́ підсил. розм., ХЛИ́ПИ розм., СКВИРК діал. — Маріє, не бери собі того так до серця... Плачем лихо не виплачеш (Р. Іваничук); Вдома на Коровайного чекали сльози та дорікання (Д. Бедзик); Та ще надія б'ється в голосіннях! (М. Вінграновський); Молода жінка не витримала. Поникла головою, зайшлася в мовчазному риданні (П. Загребельний); Кожний небіжчик — добрий, це давня істина, й по цій промові почулось рюмсання та схлипування (Є. Гуцало); Знову спати! Юра вже був готовий одчайдушним ревом заявити своє обурення і свій протест (Ю. Смолич); Запряже (Максим) їх (братів) у ґринджолята, як зимою, сяде сам за пана й батогом поганяє,.. поки не вшкварне так, що реви на всю вулицю... (Панас Мирний); Ми всі кричимо, просимо. Ціле ревище в хаті (збірник "Народні оповідання"); Багатому життя, а бідному виття (прислів'я); Увірилась йому своїми хлипами (Словник Б. Грінченка). — Пор. 1. пла́кати.

СКА́РЖИТИСЯ (висловлювати невдоволення з приводу неприємностей, болю, горя, чиєїсь поведінки і т. ін.), НАРІКА́ТИ, РЕ́МСТВУВАТИ, ЖАЛІ́ТИСЯ, БІ́ДКАТИСЯ, ПЛА́КАТИ підсил., СТОГНА́ТИ підсил., ПЛА́КАТИСЯ підсил. розм., СКИ́ГЛИТИ розм., СКІ́МЛИТИ розм., НУ́ДИТИ розм., НИ́ТИ розм. (набридливо скаржитися); КВО́ЛИТИСЯ розм., КОРО́ДИ́ТИСЯ розм., ЖА́ЛУВАТИСЯ розм., ЖАЛКУВА́ТИСЯ діал., ПРИСКА́РЖУВАТИ розм. заст., МАРИКУВА́ТИ діал., ПАДКУВА́ТИ діал., ПА́ДЬКАТИ діал., ПА́ДЬКАТИСЯ діал. (скаржитися на біль, утому). — Док.: поска́ржитися, наска́ржитися, поре́мствувати, пожалі́тися, нажалі́тися, зажалі́тися, пожа́луватися, приска́ржити. Люди звикли скаржитися на труднощі тих часів, у які їм випало жити (П. Загребельний); Люди почали вже нарікати на голову, що він розганяє вечорниці (І. Нечуй-Левицький); Не ремствувала (Оксана) й на Олексія, дарма що відцурався від неї, що покинув самотню (Л. Яновська); Наталя жалілася йому, що вся челядь її не любить, зовуть приблудою (С. Васильченко); — Ну, і згляньтеся, людонькове, скільки ті шельми наробили мені шкоди! — бідкався господар (І. Франко); (Килина:) Я розбудила матір і почала з нею сваритись, плакалась на неї, нарікала (М. Коцюбинський); Таке обличчя помучене та посмучене, дарма що вона не прискаржує нічого й сама з ними разом всміхається (Марко Вовчок); Опісля ніхто не чув, щоби за поділ вітцівщини марикували (брати) один на одного (І. Франко); (Рипнюк:) Догану записали... І вам догану... (Курінний:) Не скигли. Ще не з такого становища виходили (М. Зарудний); Вже навіть говорити було ні про що — подій не було, а скімлити про одне й те ж — про голод та кару Божу — не вистачало сили й бажання (Ю. Збанацький); — А випито скільки? А поїдено.. А воно ж, мабуть, і ревізія буде! — нудив комірник (Остап Вишня); Плакала ти плакала, нила, сумувала (Я. Щоголів); — Ох, як я наморилася, — кволилася Пріська (Панас Мирний).