стирчати

НАСТОВБУ́РЧУВАТИСЯ (НАСТОБУ́РЧУВАТИСЯ рідко) (про волосся, шерсть, щетину, пір'я — підніматися, ставати сторч), ВІДСТОВБУ́РЧУВАТИСЯ (ВІДСТОБУ́РЧУВАТИСЯ рідко), НАЇЖА́ЧУВАТИСЯ, НАЇ́ЖУВАТИСЯ (про коротке або колюче волосся, шерсть і т. ін.); СТОВБУ́РЧИТИСЯ, ДИ́БИТИСЯ розм. (ставати або стояти сторч); Ї́ЖИТИСЯ, Ї́ЖА́ЧИТИСЯ рідше, ГОРОЇ́ЖИТИСЯ розм., ЩЕТИ́НИТИСЯ розм. (про коротке або колюче волосся, шерсть і т. ін. — ставати або стояти сторч). — Док.: настовбу́рчитися (настобу́рчитися), відстовбу́рчитися (відстобу́рчитися), наїжа́читися, наї́житися, зди́битися, нагорої́житися, нащети́нитися. Волосся на голові настовбурчилось вгору, ніби легкий пух (І. Нечуй-Левицький); При посмішці вуса його ворушилися, наїжачувалися ще більше, ніж звичайно (В. Собко); Неголена борода, наїжившись, мов їжак голками, сивою щетиною, здавалось, поділяла обурення свого хазяїна (М. Коцюбинський); Вуса під носом стовбурчилися їжачком (І. Волошин); Волосся почало дибитись (Словник Б. Грінченка); А й справді, — глубінь (глибінь), що Господи! Волосся їжиться, як погляну в спід! (І. Франко); Шерсть на собаці їжачилась (Б. Харчук); В нього кроки широкі, ..вуса нагороїжились... (С. Чорнобривець); Обличчя начальника.. збуряковіло, цупкий вус його сердито нащетинився (О. Гончар). — Пор. 1. стирча́ти.

СТИРЧА́ТИ (різко виділятися на поверхні чогось, стояти сторч), СТРИМІ́ТИ (СТРЕМІ́ТИ), ТИРЧА́ТИ діал.; ПЕ́РТИ фам. (про буйне волосся, рослинність). По всій висоті стирчав із землі перем'ятий, знівечений метал (О. Гончар); Біля Данилка крутилася худенька дівчинка з білими косичками, що стриміли в різні боки (П. Панч); У широких пробоях тих бійниць тирчали горлаті жерла пушок (Панас Мирний); Високий, тонкий (Тимко), з-під картуза чорні кучері пруть, очі гарячі (Григорій Тютюнник).

СТОВБИ́ЧИТИ розм. (стояти, бути на ногах; бути присутнім, перебувати де-небудь — недоречно, небажано, без діла і т. ін.), СТИРЧА́ТИ розм., СТОВБЕНІ́ТИ розм., СТРИМІ́ТИ (СТРЕМІ́ТИ) розм., МАНЯЧИ́ТИ (МАНЯЧІ́ТИ) розм.; ТОПТА́ТИСЯ розм., ТОВКТИ́СЯ розм., ТУПЦЮВА́ТИ розм., ТУ́ПЦЯТИ розм. (переступаючи з ноги на ногу, з місця на місце). Де-не-де стовбичать вартові (О. Гончар); (Одарка:) Геть і ти з моїх очей, не стовбич передо мною (Панас Мирний); — Нехай пані радше скажуть нам, що то за панич стирчав тут сьогодні на вулиці перед нашими вікнами (І. Франко); Тепер трави підсихали не кошені, похмурі легіні й чоловіки стовбеніли біля хат (П. Козланюк); (Дрейсігер:) День у день в шинку стремлять (лежебоки), та до останнього пфенінга пропиваються (Леся Українка); — Прошу вийти й не стриміти мені під дверима (Ірина Вільде); — Лягай спати — чого манячиш, як привид? (С. Васильченко); — Не звик я в чотирьох стінах топтатись та хатніх клопотів слухати, — казав дід Улас Марині (Панас Мирний).