епітафія
епіта́фія
• епітафія
(від грец. 'επιτάφιος — надгробний)
1) надмогильний напис у віршах або прозі;
2) літ. жанр. Як різновид епіграматичної поезії (див. Епіграма) Е. сформувалася в давньогрец. л-рі (5 ст. до н. е.). Від надгробного напису літ. Е. успадкувала численні кліше-звертання до читача ("подорожнього"), тенденцію до моралізаторських і загальнофілос. узагальнень та ін. Серед Е. чільне місце посідає автоепітафія: стилізована (фіктивна), коли від імені померлого говорить автор; реальна, якщо Е. пишеться на самого себе. Широко відомі автоепітафії грец. поета Мелеагра (2 — 1 ст. до н. е.). Поряд з Е. скорботно-елегійною існувала сатирична Е., традиція якої в л-рі 19 — 20 ст. стає домінуючою. Жанр Е. був поширений у л-рі укр. барокко, велику увагу йому приділяють укр. поетики та риторики 17 — 18 ст. Авторами давньоукр. Е. були Афанасій Кальнофойський, Лазар Баранович, Варлаам Ясинський, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода. В укр. рад. л-рі сатиричні Е. писали В. Блакитний (Еллан), В. Симоненко, М. Сом та ін. Зразки Е. див. у кн.: Роберт Бернс. Поезії. К., 1965; Антологія української поезії, т. 1. К., 1984; Українська література XVII ст. К., 1987; Греческая эпиграмма, М., 1960.
■ Літ.: Шубинский С. Н. Кладбищенская литература. В кн.: Шубинский С. Н. Исторические очерки и рассказы. СПБ, 1893; Прокопович Феофан. Сочинения. М. — Л., 1961; Довгалевський Митрофан. Поетика. К., 1973; Прокопович Феофан. Філософські твори, т. 1. К., 1979; Федорова Е. В. Введение в латинскую эпиграфику. М., 1982.
І. П. Бетко,
Українська літературна енциклопедія (A—Н)