безмір
БЕ́ЗМІР, у, ч.
1. Те, що неможливо або важко виміряти (перев. про простір, час); безмежжя.
Скільки-то ще доведеться виорать панського лану? .. Ще того поля – безмір! (М. Коцюбинський);
Пурпуром, золотом, ізмарагдом [смарагдом], сапфіром набитий, стелеться [стелиться] геть у безмір круто веселчаний шлях (І. Франко);
Нахилився [Григорій] до самої землі. Вона розбухла від дощів, лежала чорним, незасіяним безміром перелогів (М. Стельмах);
Матимемо безмір часу. Я приходитиму до нього кожного дня (Ю. Мушкетик);
Серед безміру благополучних земель трапляються й такі, де краще не розгортати господарство: аномальні, або патогенні, зони (із журн.).
2. чого, перен. Надзвичайна глибина, сила вияву чого-небудь.
– Пустіть мене, люди добрі, пустіть!.. – благав Гнат, і на його .. виду малювався безмір муки (М. Коцюбинський);
Розплистися хочеться в сім безмірі величності (Г. Хоткевич);
Тарасові промінні очі – Весь безмір людських дум і мрій .. Таїли в сяйності своїй (М. Бажан).
3. у знач. присл. Дуже, надзвичайно багато.
Галя .. раділа його маленьким радощам, безмір уболівала його боліннями (Є. Кротевич).
Словник української мови (СУМ-20)