блищати
БЛИЩА́ТИ, щу́, щи́ш, недок.
1. тільки 3 ос., чим і без дод. Світитися яскравим світлом; сяяти.
Не блищало сонечко .. – Дощ ішов і вітер вив (Я. Щоголів);
На небі зірочки блищали (Л. Глібов);
// Давати блиск і бути блискучим.
Не все то золото, що блищить (прислів'я);
Під гаєм в'ється річенька... Як скло, вода блищить (Л. Глібов);
Всі машини і прилади блищали, як дзеркало (І. Франко);
Святом блищать очі боголюдей (В. Винниченко);
Десь далеко блищить в передвечірньому сонці шпиль дзвіниці (О. Корнійчук);
Був прозорий літній ранок, на травах блищала роса (О. Бердник);
// Виділятися білизною, блиском (про очі, зуби, тіло); біліти; лисніти.
Венгерки .. сміялись .. їх білі зуби блищали через тонкі розтулені губи (І. Нечуй-Левицький);
Хома з перекривленим ротом, весь мокрий, блищав од поту (М. Коцюбинський).
2. перен., чим і без дод. Вражати зовнішнім блиском, пишністю.
Хотілось би бути матір'ю, жити родинним тихим, супокійним життям – хотілось би і на балах та виставах блищати красою одягу, фігури (Г. Хоткевич).
◇ (1) Блища́ти умо́м, заст. – виявляти непересічні розумові здібності.
Між письмаками, ба й попами, Блищав умом Сковорода (П. Куліш).
Словник української мови (СУМ-20)