бунтувати
БУНТУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок.
1. Чинити бунт, повстання; брати участь у бунті.
Не село бунтувало, а тільки привідці (М. Коцюбинський);
Стоять заводи та шахти німі (бунтує робітництво) (А. Головко);
// розм. Виявляти велике незадоволення або неспокій, роздратування, протест.
[Одарка:] Та що скоїлося, скажи ти мені? Чого ти так бунтуєш та вбиваєшся? (Панас Мирний);
* Образно. Коні сердито іржуть. Вони десь бунтують у стайні, б'ють землю ногами, роздувають од гніву ніздрі (М. Коцюбинський);
Розумієш, мій інтелект буде бунтувати (О. Бердник).
2. кого, що. Підбурювати до бунту.
До міста доніс пан, що має в селі такого чоловіка, що громаду бунтує (Б. Лепкий);
// Підбурювати проти кого-небудь.
[Рябина:] Ти смієш іще мою дитину проти мене бунтувати? (І. Франко).
3. кого, що, перен. Хвилювати, бентежити.
А тільки барва їх [розмов], мелодія раптова тепер, як і тоді, мені бунтує кров (Леся Українка);
Зелений плав, сон, дзвін... Бунтує душу... Скільки сонця, праці, втіхи! (К. Гордієнко).
Словник української мови (СУМ-20)