біліти
БІЛІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок.
1. Ставати, робитися білим, світлим, ясним.
Біліє місяць; люди сплять (Т. Шевченко);
А день біліє та біліє (Марко Вовчок);
// Ставати, робитися блідим; бліднути.
Опісля, як було побачить [Павло] тую дівчину, біліє, тікає геть (Марко Вовчок);
// Сивіти.
Спасибі, що росте трава, і що душа жива, і що біліє голова (В. Стус).
2. Виділятися білим кольором; виднітися (про що-небудь біле).
Цвітуть сади, біліють хати. А на горі стоять палати (Т. Шевченко);
У хлопців біліють зуби і марлеві свіжі бинти на головах і руках (О. Довженко);
І літня хмара під осінньою плечем біліє край зими (М. Вінграновський);
Вище болота біліло між пагорбів засніжене озеро (В. Дрозд);
Село біліло, сяяло й здіймало вгору стрімкі і рожеві хмари димів (Василь Шевчук);
// Відблискувати світлим кольором.
В очереті біліла срібною стрічкою Росава (І. Нечуй-Левицький);
// Цвісти білим, світлим цвітом.
Цвітуть бузки, садок біліє І тихо ронить пелюстки (М. Рильський).
Словник української мови (СУМ-20)