біліти
БІЛІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок.
1. Ставати, робитися білим, світлим, ясним.
Біліє місяць; люди сплять (Шевч., І, 1951, 97);
А день біліє та біліє (Вовчок, VI, 1956, 230);
// Ставати, робитися блідим; бліднути.
Опісля, як було побачить [Павло] тую дівчину, біліє, тікає геть (Вовчок, І, 1955, 179).
2. Виділятися білим кольором; виднітися (про що-небудь біле).
Цвітуть сади, біліють хати. А на горі стоять палати (Шевч., І, 1951, 243);
Загорілі молоді обличчя припорошені золотим пилом степових шляхів. У хлопців біліють зуби і марлеві свіжі бинти на головах і руках (Довж., І, 1958, 191);
// Світитися білим відблиском.
В очереті біліла срібною стрічкою Расова (Н.-Лев., III, 1956, 317);
// Цвісти білим, світлим цвітом.
Цвітуть бузки, садок біліє І тихо ронить пелюстки (Рильський, І, 1956, 32).
Словник української мови (СУМ-11)