вельбучний
ВЕЛЬБУ́ЧНИЙ, а, е, діал.
Поважний, знатний.
Я не вельбучний чоловік – їм і рибу просту, і хліб (Сл. Гр.);
Тихо, уважно оточили народного співця й молодиці, й діти, й баби з розчуленим серцем вчували ту думу, захватну та вельбучну (М. Старицький);
А зараз погляньте он на того вельбучного мавританця, який стоїть на кружґанку: то король Сансуеньї Марсилій (М. Лукаш, пер. з тв. М. Сервантеса).
Словник української мови (СУМ-20)