вельбучний
ВЕЛЬБУ́ЧНИЙ, а, е, діал. Поважний, знатний.
Я не вельбучний чоловік, — їм і рибу просту і хліб (Сл. Гр.);
Тихо, уважно оточили народного співця й молодиці, й діти, й баби й з розчуленим серцем вчували ту думу, захватну та вельбучну (Стар., Облога.., 1961, 48).
Словник української мови (СУМ-11)