верещати
ВЕРЕЩА́ТИ, щу́, щи́ш, недок., розм.
1. Пронизливо, різко кричати, пищати, вищати.
Хлопець верещав не своїм голосом (І. Нечуй-Левицький);
Верещить на возі порося, пришнуроване до драбини мотузкою (Остап Вишня);
Дівчатка аж верещали від захоплення, стрибали навколо сосни (Ю. Збанацький);
Капітан верещав на матросів, що вчепились у линви снастей: – Підтягай, підтягай вітрило! Рею, рею розгортай на три кроки ліворуч!!! (Ю. Логвин);
// Дуже голосно співати, щебетати (про птахів).
Птахи кружляли над плавнями цiлими хмарами i так верещали, що заглушали навiть шум плавнiв (М. Коцюбинський);
Горобці верещали по вербах, збираючи сплячі хрущі (Л. Мартович).
2. перен. Видавати різкі, пронизливі звуки, скрипіння (при терті металевих, дерев'яних та інших предметів).
В кімнаті невідома дівчина витирала зім'ятим папером вікно, воно скрипіло й верещало (Ю. Яновський);
В тумані хтось кудись біг, квапився, – сніг верещав, скреготів під ногами... (І. Багряний);
На порожніх вулицях, занесених снігом, пронизливо верещали ковані колеса обозу (П. Панч).
Словник української мови (СУМ-20)