вовцюга
ВОВЦЮ́ГА, и, ч., розм.
1. Збільш. до вовк 1.
Убіг вовцюга в безборонну кошару (О. Ковінька);
Одбивався він [кінь] од них і копитами, й зубами, та шкода – вовцюги повалили його, задавили й роздерли (М. Лукаш, пер. з тв. Д. Боккаччо);
* У порівн. З бур'янів, мов вовцюга, вискочив назустріч їй Василь (Панас Мирний).
2. перен., зневажл. Про людину, яка є супротивником, ворогом кому-небудь.
Вражене стовпище на мить притихло. Але тільки на мить. – .. Такого вовцюгу жаліти? Печіть, поки викаже всіх! – І знов штовхнули Романа, і він упав руками просто на жар... (Б. Грінченко).
Словник української мови (СУМ-20)