волинка
ВОЛИ́НКА, и, ж.
1. Народний духовий музичний інструмент, що складається з міха і вставлених у нього двох-трьох трубок; коза (у 3 знач.).
Волинки грати почали (П. Тичина);
Гуня з цікавістю приглядався до дідової музики, то була злуплена з кози і вивернута шкура – дуда, волинка, “коза” – як її називали на Україні (В. Чемерис);
Чоловік з довгим сивим волоссям та бородою танцював якийсь архаїчний танок, з притупуваннями та підскакуваннями, у руках він стискував велику волинку з червоної шкіри (Л. Дереш);
У Польщі й у Німеччині славилися в ХV–ХVІ століттях українські музиканти, які грали на волинці й інших інструментах (із журн.).
2. перен. Затяжна справа; прикре втрачання часу.
Командир роти сказав: – Зараз, товариші курсанти, підемо на медичну комісію .. На запитання лікарів треба відповідати правдиво, чітко і ясно... Щоб без волинки, бо часу нам одведено мало (Є. Доломан).
Словник української мови (СУМ-20)