відчай
ВІ́ДЧАЙ, ю, ч.
Почуття сильного душевного болю, безвиході; розпач.
Настуся знов підвелась і почала походжати по салоні з якоюсь тугою на серці, з одчаєм на душі (І. Нечуй-Левицький);
Останній одчай огортав православних (М. Грушевський);
– Такий мене одчай узяв, що аж серце закам'яніло... (С. Васильченко);
Передсмертний відчай охопив його серце (Ю. Яновський);
Палив мене такий великий відчай, отак би встав та й безвісти забіг! (Л. Костенко);
* У порівн. Спів, тривожний, як одчай, оплакував, гукав, будив (Ю. Яновський).
Бу́ти у ві́дчаї див. бу́ти;
Вкида́ти у ві́дчай (у ро́зпач) див. вкида́ти;
Дово́дити / довести́ до ві́дчаю див. дово́дити;
(1) З ві́дчаю – у стані сильного душевного болю, безвиході, відчаю.
Ти не ламай тоді з відчаю руки, А добрим словом, пошепки, прости (Л. Дмитерко);
(2) На ві́дчай [душі́] – зважившись, насмілившись на все, ризикуючи всім.
Пустив на одчай душі (Номис);
Вони лиш пам'ятали, що бігли на одчай, через комиші, через воду, в безпросвітній темряві (М. Коцюбинський);
[Павлюк:] Чого ж ти їдеш на одчай душі? [Сахно Черняк:] Як не поїду, буду їхать вічно. Нічим не відпокутуюсь, нічим! (Л. Костенко).
Словник української мови (СУМ-20)