віяти
ВІ́ЯТИ, ві́ю, ві́єш, недок.
1. Рухатися (про повітря).
Сонце гріє, вітер віє З поля на долину, Над водою гне вербою Червону калину (Т. Шевченко);
Віє весняний благий вітрець (Марко Вовчок);
Уже третій тиждень віяв суховій (П. Панч);
Ні вітер не віє, ні крук не паде (І. Багряний);
* Образно. Нескладно говорив Андрій, хвилювався, проте аж бризкала од його [нього] енергія, жива сила вітром віяла з його очей, од його рухів, од голосу (С. Васильченко);
// Розноситися, ширитися в повітрі.
Віють з поля чудові пахощі од нестиглого зерна і польових квіток (М. Коцюбинський).
2. чим, безос. Обдавати подувом пахощів, холодом і т. ін.
Із садочка красно Пахощами віє (М. Старицький);
Віяло вогкістю (В. Барка);
Від граніту віяло холодом і запахом водоростей (О. Ільченко);
* Образно. Духмяним диханням весни віє від багатьох творів В. Сосюри (з навч. літ.);
// перен. Відчуватися, поширюватися.
Ранковий туман, що ним завжди починається в Примор'ї літній день, давно розвіявся, .. від усього віяло миром і злагодою (Б. Антоненко-Давидович);
Від зіщуленої постаті візника .. віяло безнадійною покірністю (О. Іваненко).
3. Маяти, розвіватися.
Прапор віє над дахом (М. Рильський);
// чим. Махати.
Щось віє покривалами тонкими, так прудко-прудко, крутячись у танці... (Леся Українка);
Над бездонними глухими ущелинами віють крилами чорні птахи (О. Донченко).
4. що і без дод. Очищати зерно на вітрі або віялкою.
Чіпка – на току, коло хліба порається: молотить, та віє, та околот в'яже... (Панас Мирний);
Цей день так і минув: біля воза до обіду провозилися, по обіді в клуні віяли зерно (А. Головко);
Жінки, дівчата косять, в'яжуть, віють, возять на коровах, носять важкі мішки, працюють просто каторжно – і ні тіні скарги (М. Бажан).
Словник української мови (СУМ-20)