віяти
ВІ́ЯТИ, ві́ю, ві́єш, недок.
1. неперех. Рухатися (про повітря).
Віє весняний благий вітрець (Вовчок, VI, 1956, 261);
Уже третій тиждень віяв суховій (Панч, II, 1956, 432);
// Розноситись, ширитись у повітрі.
Віють з поля чудові пахощі од нестиглого зерна і польових квіток (Коцюб., І, 1955, 17).
◊ Зві́дки ві́тер ві́є див. ві́тер;
Куди́ ві́тер ві́є див. ві́тер.
2. чим, безос. , неперех. Обдавати подувом пахощів, холодом і т ін.
Із садочка красна Пахощами віє (Стар., Поет. тв., 1958, 33);
Від граніту віяло холодом і запахом водоростей (Ільч., Серце жде, 1939, 82);
// перен. Віддавати чимось, поширюватися.
Від його [М. Чернишевського] творів віє духом класової боротьби (Ленін, 20, 1950, 220);
Від зіщуленої постаті візника.. віяло безнадійною покірністю (Ів., Тарас, шляхи, 1954, 331).
3. неперех. Маяти, розвіватися.
Соціалізму стяг над нею [Болгарією] гордо віє (Рильський, Дал. небосхили, 1959, 44);
// чим. Махати.
Над бездонними глухими ущелинами віють крилами чорні птахи (Донч., II, 1956, 410);
Щось віє покривалами тонкими, так прудко-прудко, крутячись у танці… (Л. Укр., I, 1951, 303).
4. перех. і без додатка. Очищати зерно на вітрі або віялкою.
Чіпка — на току, коло хліба порається: молотить, та віє, та околот в’яже… (Мирний, II, 1954, 139);
Цей день так і минув: біля воза до обіду провозилися, по обіді в клуні віяли зерно (Головко, II, 1957, 136);
На току колгоспниці віють пшеницю (Рад. Укр., 7.VIІІ 1946, 1).
Словник української мови (СУМ-11)