гаркати
ГА́РКАТИ, аю, аєш, недок., розм.
1. Кричати різко й уривчасто.
Пан Луцик зривався й гаркав: “Киш!” (В. Винниченко);
На зборах лагідно говорить [Масло], а в конторці своїй гаркає (А. Хижняк);
Іноді він давав за портрет карбованця, а іноді тільки гаркав і робив дурні зауваження (О. Іваненко);
// на кого. Погрожувати окриком.
Гаркали [опришки] один на одного, погана лайка висіла в повітрю [в повітрі], чувся запах крові (Г. Хоткевич).
2. Видавати гучний уривчастий звук.
І чітко тоді строчили кулемети й гаркали залпи (А. Головко);
Чути було, як скрегоче заржавіле колесо і гаркають ланцюги (Б. Лепкий);
// по чому. Із силою стукати, видаючи гучний уривчастий звук.
Обурений, я схоплююсь і, не тямлячи себе, гаркаю по столу кулаком (П. Колесник).
Словник української мови (СУМ-20)