гирявий
ГИ́РЯВИЙ, а, е, діал.
1. зневажл. Зі стриженою, бритою головою.
Не вспіє гирява дівка й коси собі заплести (як ми вернемось додому) (Номис);
Гирявий, як огірок, він хвацько закручував вуса, що покривали товсту червону пику і задиралися вгору напомадженими вістрями (І. Пільгук);
За столом над грубезною книгою схилився чоловік, гирявий, жовтолиций (Г. Усач);
// Стрижений, бритий (перев. про голову).
І небавом чубата голова козака зробилась гирява і строката – клапті рожевої пліші та кущі густої щетини і засмаглої до бронзи шкіри (Ю. Логвин);
// Убогий, нужденний.
Таке вже гиряве моє щастя (Сл. Гр.);
Ти кажеш, недоречні Слова оці пишу .. Та, бач, буває ж в мові Завжди воно отак, То злота шмат чудовий, То гирявий п'ятак (П. Усенко);
// у знач. ім. ги́рявий, вого, ч. Той, у кого стрижена, брита голова.
У його стільки землі, як у гирявого чуприни (Сл. Гр.).
2. рідко. Важкий, масивний.
Скаженіючи від безсилої люті, сердито вилаявся [Когут], здійнявши погрозливо гиряві кулаки (І. Цюпа).
Словник української мови (СУМ-20)